Командир 503 окремого батальйону морської піхоти Вадим Сухаревський (позивний «Барсук») на початку війни командував третьою ротою 80 бригади, на долю якої припало немало гарячих точок цієї війни. Зокрема, цей підрозділ брав участь в обороні Луганського аеропорту та пробивання до нього «дороги життя» – коли ЛАП опинився в повному оточенні. Сьогодні 503 батальйон успішно тримає свою ділянку фронту на маріупольському напрямі.
Про те, у що перетворилася війна сьогодні, про героїв і негідників, про трагічні і кумедні випадки, які на війні часто йдуть пліч–о–пліч, легендарний комбат розповів в інтерв’ю.
– Вадиме, окресліть нинішню ситуацію в зоні відповідальності вашого батальйону. Наскільки наближені ваші позиції до позицій противника?
– Ми на нинішні позиції зайшли всього кілька тижнів тому. Ситуація стабільно напружена, дистанція від противника в районі оборони, в середньому, становить 300–400 метрів. Але є позиції, де відстань до ворога – всього 60 метрів.
– Це ж страшенно мало!
– Так. У зоні нашої відповідальності йде потужна снайперська і контрснайперська боротьба. Добре, що ця зона відповідальності для нас не нова. Адже в цьому районі ми воюємо з кінця 2015–го практично безвилазно. Тому ми просто повернулися туди, де все знаємо практично на зубок, від «А» до «Я». Де 90% всього, що зроблено – зроблено нами.
Хоча мушу віддати належне нашим попередникам, яких ми поміняли. Вони достойно воювали. І втримали ті позиції, які нам дісталися дуже дорогою ціною. До ротації в батальйоні у нас було більше 70 поранених і майже десяток безповоротних втрат.
Єдине що погано – то це те, що в інженерному відношенні дуже сильно противник попрацював.
– Ще сильніше закопалися? Коли вони встигли?
– Недавно. Вони працювали над укріпленнями і намагаються робити це і далі. Але нічого в них не вийде! Принаймні, ми робимо все, щоб і далі не виходило.
– Чим вони озброєні нині?
– Озброєння у противника— повністю вся номенклатура. Починаючи від стрілецької зброї – і закінчуючи танками і реактивними системами. Але зараз запеклої артилерійської боротьби немає. На короткій дистанції іде активна робота в плані стрілкового озброєння.
– Снайпери працюють з того боку часто?
– Так, трапляється.
– Хто стоїть по той бік – знаєте?
– Так званий 9–й полк. Механізований штурмової полк морської піхоти – коротка назва з усіма витікаючими.
Але у нас – батальйон зубастий, потужний. Дислокуємося ми в Маріуполі. У листопаді минулого року стали окремою військовою частиною. До того були лінійним батальйоном 36–ї бригади. На озброєнні маємо БМП–1, БМП–2, плюс свою артилерію власну – тому відчуваємо себе впевнено. Є можливості працювати.
Кістяк батальйону складають хлопці, які вже чимало повоювали. Ми маємо славу бойового підрозділу, тому часто хлопці, які воювали в 2014–2015 роках, трохи відпочивши вдома і вирішивши повернутися в армію, йдуть саме до нас.
Так і сформувався кістяк батальйону – із хлопців, що воювали тут, які знають противника і показують хороші результати. Відсотків 90 бійців батальйону воювали, а близько половини – пройшли найгарячішу стадію війни в 2014–2015 роках.
Тому Маріуполь у відносній безпеці.
– Серйозна сила.
– У нас в батальйоні тільки сержанти і рядові (не кажу вже про офіцерський склад) отримали безліч найвищих державних нагород. Є орден Богдана Хмельницького і більше 40 орденів «За мужність» та інших нагород від Генерального штабу, президента, міністра оборони…
– Ви з 503–м батальйоном з самого початку його існування?
– Не зовсім. Я прийняв батальйон в 2016 році, коли йому виповнився неповний рік з дня формування.
– Дуже відрізняється батальйон тоді, в 2016–му, і зараз?
– Про це не мені судити. Але, в принципі, так. Зараз я, як військовий, задоволений роботою. А тоді – не дуже.
На той час я якраз випустився з Національного університету оборони імені Черняховського, за розподілом потрапив у морську піхоту і прийняв цей батальйон. Командир бригади відразу попередив: батальйон складний.
– У чому саме?
– Обмежимося тим, що це були люди з 4, 5, 6 хвиль мобілізації. Дуже багато любителів алкоголю, зламана техніка, глобальний некомплект офіцерського складу…
А тепер ми маємо все. І своїх снайперів, і свою артилерію, і свої безпілотники…
– Але ви собі уявляєте, куди б хотілося рости?
– Не хочу…
– Чому так?
– Я – батько. Це – мої діти, моя сім’я. Переходити кудись на нову посаду не хочеться, тому що ще не закінчив те, що запланував. Ось коли закінчу – тоді можна буде думати.
– Напевно, ні для кого вже не секрет, що по той бік поруч з місцевими сепаратистами воюють і росіяни. Скільки їх зараз – є дані?
– Я вам не відкрию таємницю, якщо скажу, що ті, хто гниють в окопах і створюють масову стрілянину – це витратний матеріал. А командна ланка на рівні рот, батальйонів, полків – виключно росіяни.
– Подібне перебування в ролі «другого сорту» якось позначається на настроях місцевих бойовиків?
– З того, що нам відомо, масові втечі, самовільне залишення місця служби і відмова від виконання наказів – все це є. Але з іншого боку, і зарплата, яку платять найманцям, спонукає представників нижчих верств суспільства йти воювати.
– Ідейних немає? Чисто за гроші?
– Довелося за роки війни стикатися з різними. Чим думають люди, які направили її, цю війну, в Україну? Розумними я їх ніяк не назву. Як сказала дружина мого друга, всі люди з інтелектом вище середнього – на нашому боці. У кого нижче – вони там.
– ДРГ заходять до вас?
– Торік були випадки. Як я вже згадував, у нас є позиція, максимально наближена до позицій супротивника – всього 60 метрів. І в туман їх ДРГ заскакувала. Ми поранили трьох, одного вбили. Після цього до нас вже не лазили.
А був випадок, за який шість моїх хлопців отримали нагороди: один – орден Богдана Хмельницького, інші – ордени «За мужність» (два з них – посмертно).
При контрнаступі мої бійці позастрибували в окопи противника і вступили фактично в рукопашний бій. В результаті вбили 9 осіб і 16 поранили. А ще вони відбили дві танкові атаки (впритул танк виїжджав на 200 метрів) і флангові атаки з БМП.
Так чотири морпіхи на висоті билися. Тому що двоє ще на підході загинули, їх убили чергою з кулемета…
– Доводилося полонених брати?
– У 2014 році майора РФ брали, і сепарів, двох зампотилів – одного з «ДНР», іншого – з «ЛНР»…
Історій багато. Під Слов’янськом, наприклад, 2 травня 2014–го взяли ми 3–й блокпост з боку Ізюма. Суворий бій був… Два Мі–24 тоді збили сепаратисти. Але блокпост їхній ми таки взяли.
І, відповідно, тоді почався пропускний режим. Ще живий був генерал Кульчицький, він привіз нам посилення, першу роту свою, яка пізніше стала носити його ім’я і стала основою для майбутньої Нацгвардії – на той момент вона ще тільки формувалася. І моя рота була з ротою Кульчицького.
Так ось, пропускний режим. Зупиняємо джип. І чисто випадково боєць біля ручки перемикання передач під шкірою намацав гранату. Почали ретельно перевіряти машину – знашли форму, помповик, пістолет, ножі і, не повірите, великий чорний… фалоімітатор.
Покликали мене, показали це все. Власник джипа почав було розповідати, що везе це все синові. При цьому військової частини, роду військ, міста, де служить син, він назвати не зміг. Тобто все було зрозуміло.
– А навіщо синові фалоімітатор?
– Я теж не втримався, щоб не запитати, для чого йому цей предмет. Він довго думав, а потім сказав, що коли доживу до його віку – дізнаюся. А коли ми уточнили, чи має це відношення до масажу простати – не відповів, засоромився.
Коли ж ми почали перевіряти його документи – під водійським посвідченням знайшли ще одну «корочку» – «заступника командувача армії ДНР по тилу».
А зампотила «ЛНР» ми разом з «Айдаром» під Луганським аеропортом взяли. Мільйон рублів пропонував, щоб його відпустили.
А під Слов’янськом взяли батюшку з АКСУ. З Московського патріархату. Машини перевіряли. Рух обмежено – відповідно, велика черга стояла. І він там почав підбурювати матюками натовп, обурюватися. Зрештою ми не витримали, притиснули його до машини. І вже животом до машини коли повертали – почули звук удару чогось металевого. Рясу піднімаємо, а там – АКСУ, патронташ, все як годиться.
– Неодноразово говорили, щов церквах Московського патріархату і наводчики були, і бойовиків переховували…
– Знаєте, я свого ставлення ніколи не приховував і буду до кінця своїх днів стверджувати, що УПЦ МП – це ракова пухлина на тілі нашої держави. І її треба видаляти хірургічним способом – як явище.
Під Слов’янськом точно було відомо, що сепаратисти благословлялися і хрестилися в храмах Московського патріархату. І боєприпаси сепари там ховали, і снайперські групи у них ночували, ховалися…
– І, напевно, ніхто не може гарантувати, що в даний час нічого подібного не відбувається?
– Я впевнений, що відбувається. Тому і кажу, що для мене Московський патріархат – абсолютно вороже явище для України.
І я дуже радий, що зараз ця тема піднімається. Я руками і ногами за ще більший розголос. Я взагалі прихильник силового методу вирішення цієї проблеми.
– Це як? Прийти, скрутити руки і депортувати?
– Так точно. Табличку зірвати і повісити іншу, що там тепер – храм Української греко–католицької, Української православної церкви Київського патріархату або будь-якої іншої конфесії. І все. Це дозволить вирішити проблему глобально.
Тому що коли на території Івано–Франківської чи Львівської області благословляють Миколу II і проклинають Мазепу – ну, вибачте мене!
– А що вас дивує? У Харкові он посилено просувають в «мученики» солдата РФ, який загинув в російсько–чеченську війну… Загарбника, фактично.
– А як вам історія в Запоріжжі, коли поп відмовився відспівувати дитину? А Києво–Печерська лавра? У мене сестра – журналіст. Вона підійшла до одного з їхніх високих церковних чинів, який на «Лексусі» приїхав, і запитала – за які гроші машина куплена? А він на неї як попре благим матом…
– Вони такі, вони можуть. Облишмо їх. Наші бійці важливіше. Стискається серце, коли втрати…
– І втрат вистачає, на жаль … Скажімо так, «щастить» нам на температуру подій в зоні, щастить потрапляти в місця, де спекотно. З 2014 року легких завдань не було.
За інтенсивністю обстрілів ми не поступаємося Авдіївський промзоні. Тому у нас тут, скажімо, не зовсім вже й легко і спокійно – хоча і надійно.
– Перемир’я бувають реальні?
– Маєте на увазі те «шкільне» або «хлібне»? Так повний ігнор з того боку на перемир’я! Вони цей час використовують для інженерного обладнання, для поліпшення позицій, для вчинення провокацій і так далі. А ми не можемо їм цього дозволити.
– Була інформація, що на вашому напрямку трохи змінилася лінія зіткнення, трошки просунулися наші військові вперед. Можете щось сказати про це?
– Скажу так: певні успіхи у нас є. Ми дійсно трохи поліпшили свої позиції, хоча про звільнення населених пунктів мова не йде. Поки що не йде.
Другу частину інтерв’ю читайте днями.
Текст: Лілія Рагуцька, «Обозреватель»
Нагадаємо: у рамках проекту «Захисники Маріуполя» ми збираємо кошти саме для підтримки підрозділу Морпіхів під командуванням Вадима Сухаревського. Будьте певні, ваші благодійні внески потрапляють до надійних рук і, зрештою, допомагають наблизити нашу спільну Перемогу.
