Днями ми зустріли в клініці ilaya бійця, якого не бачили вже майже рік. Олександр прийшов на контрольний огляд – упевнитися, що реабілітація йде за планом. Раніше ми не надто багато розповідали про цього сильного чоловіка: його самопочуття, та й моральний стан не дуже сприяли душевним розмовам. Але розказати про нього варто.
Олександр – із тих воїнів, що першими стали до зброї, щойно ворог вдерся в Україну. Доброволець, він пішов воювати у складі батальйону «Донбас». Пройшов гарячі точки, визволяв українські міста від терористичної наволочі. Сам він родом із Донецька, і каже, що у 2014 році його підрозділ дійшов до самого міста – чоловік вже бачив власний будинок, готувався запросити побратимів на чай, але ж… Потім був Іловайськ – тоді ще ніхто не чекав трагедії такого масштабу. Під час виходу із оточення, 29 серпня 2014 року Олександр потрапив у полон. Дві доби, але ж які важкі! Російські десантники, яких вже традиційно «іхтамнєт», помітили у полоненого шеврон «Донбасу», український прапорець. Цього їм вистачило, аби почати страшні катування.
Олександр із болем згадує, яких знущань зазнав у полоні. Відповідати на запитання окупантів він не поспішав, тож ті били його з нелюдською жорстокістю – все тіло було чорним. Каже, спина перетворилася на суцільний синець, а боліло так, що не міг встати. Чоловік вже злякався, що його паралізувало через перебитий хребет. Кати стрибали по всьому тілу вже лежачого воїна, били по голові, викручували ноги – саме цю травму Олександр і досі заліковує в «Біотесі».
Після повернення із полону Олександр побув якийсь час у шпиталі, підлікував основні рани і повернувся на фронт вже у складі батальйону «Дніпро-1». Оскільки травм було багато, чоловік поступово звик до постійного болю. Окрім болю в нозі, його турбували проблеми зі спиною, наслідки тяжкої контузії та проблеми із нирками. Пізніше лікарі знайшли дві кисти: в голові та у нирці. Маючи такий набір проблем зі здоров’ям, Олександр просто не звертав уваги на ногу, яка вистрілювала болем. Цілий рік він провоював, не знаючи, що в місці травми розвивається некроз. Тобто, тканини кістки руйнуються та відмирають.
У проект «Біотех» Олександр потрапив, коли терпіти біль вже було несила. На той час некроз захопив значну ділянку, і у шпиталі чоловікові нічим зарадити не змогли. Доступ до таранної кістки вкрай обмежений, тож головний хірург проекту Володимир Оксимець вирішив заповнити місце ураження спеціальним біологічним гелем, насиченим власними клітинами пацієнта. Формування повноцінної кісткової тканини та проростання в неї кровоносних судин – процес тривалий. Але метод цілком виправдовує себе: на знімку МРТ, зробленому через чотири місяці після введення клітин, вже немає некрозу та видно, що кістка суттєво білішає – а отже, зміцнюється.
Перший знімок зроблений рік тому, в грудні 2016 року. Другий – у вересні 2017-го.
Сам Олександр говорить, що до війни взагалі мав ідеальне здоров’я, «навіть не ламав нічого». Тож більше року ходіння на милицях далися чоловікові важко. Більше того, даються взнаки й інші травми: через тяжку контузію стрімко погіршується зір. А для кандидата в майстри спорту із кульової стрільби це – важкий вирок.
На щастя, хоча б щодо ноги Олександра ми маємо втішні новини. Головний хірург проекту «Біотех» Володимир Оксимець оглянув свіжі знімки ноги, подивився на прогрес, та дозволив позбутися однієї милиці. З часом, ближче до весни, вже зможе замінити милицю на паличку.
Сам Олександр надзвичайно вдячний усім, хто допоміг йому у лікуванні. Він щиро вражений можливостями сучасної медицини і тим, що саме в Україні так стрімко розвиваються біотехнології. Чоловік упевнений: зараз Україна має технології 21-го століття. Але, на жаль, державна медицина все ще «живе у 19-му».
Ми сподіваємося, з часом наша держава зможе гідно лікувати своїх важко поранених героїв. Тим же часом ми, волонтери People’s Project, продовжуємо опікуватися хлопцями, чиїм травмам державна медицина зарадити не в змозі. Тож дякуємо кожному, хто допомагає нам у цьому: кожна гривня, пожертвувана на проект «Біотех-реабілітація поранених», наближає наших героїв до одужання та, зрештою, повноцінного життя.
