People’s Project продовжує розповідь бойового снайпера, командира роти снайперів 17 окремої танкової Криворізької бригади. У цій частині – перший час роботи на новій, одній з найгарячіших позицій фронту та перші влучні постріли хлопців. Як і раніше, без фото та від першої особи. Попередні частини можна переглянути тут:
Засідка на терористів. Бойові спогади українського снайпера
Танк-заброда. Бойові спогади українського снайпера
…В одну з ночей ми стали свідками гарячого бою неподалік від нас. Спалахи, гуркіт – ми не могли зрозуміти, хто це і з ким зчепився. Послали розвідку – саме нашу, розвідників 17-ї бригади, дуже непогану групу. В цілому, ситуація вийшла така.
Був такий опорний пункт «Дзига» за Троїцьким. Коли виходила бригада, яка раніше утримувала цю позицію, комбриг зняв усіх своїх, і вони просто оголили цей опорник. Видно, з того боку це дуже скоро зрозуміли. Ну, тут усе і почалося: спочатку вони пообстрілювали опорник, побачили, що відповіді звідти нема, і заслали туди групу. В цей же самий час до опорника підійшла і наша розвідка. Не заходячи на самі позиції, вони зіткнулися між собою, пострілялися, означили присутність, і ніхто, зрештою, цю позицію так і не зайняв.
І з цього й почався черговий етап нашої бойової історії. Чий це був наказ, я не знаю, вся операція називалася «Міст». Мені наказали зібрати усіх наших снайперів, додатково дали трохи якихось піхотинців. Колона усіх сил, які брали участь у операції, зібралася тоді просто неймовірна. Кількість я точно не скажу, але була танкова рота, мотострілецька рота на «бехах» (БМП – прим. ред.), наші снайпери на КАМАЗі, ще якийсь УАЗик… Кількість сконцентрованих сил було важко навіть уявити. І от цією силою ми просто посеред білого дня зайшли на «Дзигу».
Вивантажили припаси. Вивантажили снайперів. Вже дорогою я зрозумів, що це наша нова позиція. Ми її займаємо і утримуємо, тому що, чесно скажу, вона покинута, але вона вкрай важлива. Це околиця Троїцького, і на непозначеній висоті… Вона, сама висота, така, – гряда, що тягнеться на два кілометри і двісті метрів. І хто б її не зайняв, це висота не панівна, але вона дуже важлива – там Троїцьке, Миронівське, Артемівський напрямок – все це відкривалося дуже сильно, це був стик між 30 бригадою, 128-ма там стояла, а далі вже стояла наша 17-та.
Ну і от. Ми цю позицію займаємо, я бачу цю кількість техніки і думаю: «Нічого собі! Та я тут буду пан-король!». Аж раптом вся ця техніка заводиться, розвертається і просто їде назад. Залишають мені один танк, одну БМП і 22 чоловіка на 2 кілометри та двісті метрів. Ми сіли і дуже міцно задумались – було б дуже тяжко втримати такий простір такими силами, хоча потім і прийшла ще одна «беха». Довелося все ж викручуватися тим, що є: на краях своєї ділянки ми поставили БМП, по центру залишили танк, а 128-ма свого часу натицькала перед позицією мінні поля. Звісно, карт цих мінних полів у нас не було – нам просто сказали “Там міни, тут не міни. Техніка не пройде, є лише одна невелика доріжка, де можна проїхати”. Десь приблизно так от воно і було. Як перевірити, де які міни, чи є вони там взагалі – запитати вже нема у кого, попередня бригада на той момент уже вийшла.
Ну, а ми, звісно ж, були дуже на них злі. Це був самий початок весни. Сльота, грязюка, позицій практично нема – тобто вони, там довго бути не збирались, так, аби пересидіти. Ні бліндажів толкових, ні шляхів сполучення, ні комунікацій – якийсь час ми просто вергали грязюку і заривалися в землю. Заривалися і боялись, бо людей дуже мало, а ділянка дуже велика. Тому ми постійно просили людей, а їх ніхто не давав – їх просто не було. Причини були різні: багато на основній базі з тих, кому і в армії не місце. Всі нормальні вже й так були на опорниках. Людей тоді і справді дуже не вистачало. Тому я почав підтягувати хлопців, стягувати своїх снайперів з інших груп, і, зрештою, збили там із часом нормальний бойовий кістяк.
Чудові хлопці, снайпери 17 бригади. Лише нещодавно ми передавали їм чергове спорядження
Я постійно їздив до комбата і канючив усього дві речі: дайте людей і дайте бензину для генераторів. Все. Решту всього було у надлишку: і боєкомплект, і продовольства, нам усього вистачало. З перших же днів нам дуже допомагали наші криворізькі дівчата-волонтери, тому з продовольством питань не виникало узагалі. Так от, на цій «Дзизі» ми застосовували все, що можна було вигадати. Попередня бригада залишила там кілька комплектів форми, тому ми активно робили опудала – зрештою, їх там було десь штук п’ятдесят. Каски, бронежилети, бушлати, куртки, штани – натягнули на палиці, назвали на імена. Відзначу, що від них була велика користь: коли відпрацьовували ворожі снайпери, шомполом ми завжди могли визначити напрямок пострілу, і, відповідно, частенько вітали снайперів терористів у відповідь.
…і ці теж не менш чудові
Спочатку ми самі вперед не ходили: не знаючи схеми мінних полів, я просто нікого вперед не пускав. Десь місяць ми так призвичаювалися, облаштовували позицію, вивчали ситуацію і тихо сиділи на місці. Та і самих ворожих позицій ми не бачили: вони були перед нами, але приховані схилом балки. Тому максимум, що ми могли – налаштувати АГС, і всліпу всипати їм гостинців. Але потім, коли вже трохи підсохло, почалася активна робота. Звісно, ніхто не хотів сидіти спокійно, вимушене затишшя нам не до смаку, те ж саме стосувалося й сєпарів. І от, що вони вигадали: на землі перед нами стояла суха трава, ковиль, чи ще якийся бур’ян. Все це з часом підсохло після весняної мокви. І коли степовий вітер дув у наш бік, сєпари почали підпалювати цю траву, аби мимоволі, от таким природнім шляхом, розчистити мінні поля і підібратися ближче. Звісно ж, ми мали із цим боротися.
У мене був, та, власне є й досі, такий чудовий снайпер на псевдо Боря. Веселий, хороший хлопчина. Ми з ним працювали у парі – обирали позицію для роботи, виходили, ділили ніч на двох, і чекали. Вони ж, коли підпалювали, ховалися за вогнем, практично нікого не видно. Але ми призвичаїлися – коли були пориви вітру, полум’я на лічені секунди прибивало долі. От тоді й відбувся перший зарахований Борі постріл. Вітром полум’я збило убік, і от, чітко видно – підсвічена вогнем постать, в руках каністра. Вони там скачуть, мов чорти, з факелами, криками, вереском. А цей завмер і стоїть. Це і були його останні миті.
Люди бувають різні. Як командир, я не можу ввести повний сухий закон і ходити за кожним назирці, тому я це контролюю. Тому, хто пити уміє, я можу дозволити інколи розслабитись – і певен, що хлопці не підведуть. Хто себе в руках не тримає – тим розслаблятися зась, і вони про це чудово знають. Мушу відзначити, що коли можна, Боря випити вміє, але в цілому достойно тримає себе у руках.
І от, перший же постріл, вперше поцілив людину, хоча й ворога. Кажу йому: «Боря, як ти, що відчуваєш? Може, тобі трохи налити?». А він кліпає на мене очима, спокійний такий – «Ні, командир, я чудово. Можна, я спати піду?». Пішов, вклався і одразу ж захропів. Хоча потім він цю фішку зрозумів, і вже після другого свого влучного пострілу підійшов, труситься – “Мені так погано… Ви там говорили – може, налити, то я так переживаю…”. Посміялися, що ж.
В ту ніч ми думали, що зняли двох – це так, на першу думку. Вже дещо потім, саме до чергового приїзду комбрига, розвідка нас привітала: виявилось, вбитих ворогів було три. Це були наші перші на цій позиції влучні постріли.
Попереду у цих снайперів ще дуже багато всього: у подальшому траплялося різне. Було і веселого, було і сумного, були і перші бойові втрати. Про все ми розкажемо вже у наступних частинах оповіді. Віддячити ж та ефективно допомогти українським снайперам, які сьогодні працюють на передовій, можна за допомогою великої зеленої кнопки нижче. Дякуємо за допомогу – перемогти у цій війні ми зможемо тільки разом!
