Друзі, вчора побували на передовій. Ні, тут не свищуть кулі й не рвуться снаряди. Проте ця незрима і тиха війна не менш небезпечна, несе не менше ризиків і забирає не менше життів. Про декількох справжніх героїв та їхні армії – у розповіді нижче.
Ми завершили черговий етап проекту «Другий фронт» і розвезли ще кілька партій захисного спорядження для лікарів. Можна б і далі сподіватися на державу, та у ряді медичних закладів ситуація й досі катастрофічна: десь не вистачає чогось, десь немає взагалі нічого. Єдине, чого й справді в достатку – інфікованих коронавірусом пацієнтів, яких необхідно врятувати від смерті.
Першими за день ми відвідали Пологовий будинок №3: він розташувався на глухих околицях міста, тож за відчуттями подорож туди в умовах карантину – це як за звичайного часу злітати кудись у Єгипет. Навіть у карантин околиці Пологового сповнені людьми, яких сам стан змушує, попри небезпеку, йти до лікарні: майбутні породіллі щільно обсіли всі навколишні лавки. Підозріло косяться одна на одну, всі молодці, у масках та рукавичках, в повітрі, поміж соснами, стоїть гострий запах дезінфектанту. Колись ми допомагали цьому Пологовому будинку у рамках проекту «Допоможи мені дихати» і купили їм газоаналізатор для порятунку складних немовлят. Тож щиро приємно було завітати сюди знов.
Цього разу допомогти Пологовому нас запросила пані Лариса. Ми чогось спершу подумали, що вона лікар чи керівниця якогось з відділень – зазвичай так часто і буває, коли керівники шукають, як забезпечити своїх колег, і, зрештою, звертаються до нас. Аж виявилось, ні: кавалер численних нагород, ветеран Збройних сил, психолог, лікар, а у Пологовому будинку – співробітниця адміністрації, пані Лариса і сама активна бойова волонтерка. Вона брала участь у подіях Майдану, активно допомає військовим на передовій, а тепер рятує та допомагає з’явитися на світ ще й малюкам.
Пані Лариса каже: за умов епідемії, чітко розділили між собою обов’язки із Пологовим будинком №5. Там опікуються пацієнтками з гінекологічними питаннями, у Третьому ж працюють саме із породіллями. Пологовий великий, двісті лікарів та допоміжних медиків на зміні, і захистити, зрештою, треба усіх. Випадки інфікованих пацієнтів, каже пані Лариса, вже були: одна з жінок надійшла з ускладненнями та підтвердженим COVID-19. Тож довелося оперувати її кілька годин і долати всі наслідки ускладнень, не забуваючи берегти себе від інфекції. Цим хорошим людям ми завезли партію респіраторів, окулярів, захисних щитків та безконтактні термометри.
До речі, вже про практичний бік справи від лікарів: важко і тяжко. Парко, дихати майже нема чим, той клятий щиток хоч і помічний, але теж має свої “але”: постійно пітніє від подиху і заважає концентруватися на операційному полі. Але варіантів немає. Хоч краплина біологічної рідини, яка щедро порскає навколо за операції, особливо із гострою кровотечею, – і лікар отримує свою значну порцію вірусного агенту. Тому закупити не просто захисні засоби, а саме захист, у якому лікар не звариться заживо за години роботи, який не заважатиме рятувати пацієнта – теж надзвичайно важливо. Тут мусимо зазначити і з власного досвіду: кілька годин у респіраторі, і ти вже готовий кидатись на людей. Дихати справді важко, почуваєшся мов чумний, легені горять від нестачі кисню та надлишку вуглекислого газу: він же таки збирається в респіраторі і курсує легенями при кожному подиху. Лікарям, які змушені в повному тяжкому обладунку стояти по кілька годин операції чи працювати у забруднених зонах, хоча б за це варто ставити пам’ятники із чистого золота – і повірте, це зовсім не перебільшення.
Другою чергою рушили до Хоспісу: відділення паліативної допомоги при Київській міській лікарні №10. Зазвичай тут доживають віку люди з невиліковними хворобами, онко, інсульти, інші катастрофічні ураження, де шансів на одужання справді більше немає – останній подих таких пацієнтів приймають саме тут. А лікарі ж та інші співробітниці відділення дають цим людям хороший шанс: не дотлівати останні дні та години у страху та відчаї на самоті, а дожити решту життя з гідністю, без болю та страждань, у оточенні чуйних та милосердних людей. Нижче – щирий та хороший ролик про цих чудових людей, на який ми випадково наткнулися у мережі. Пані Інно, пані Юліє, пані Марино, інші чудові лікарі та медсестри – великий вам привіт і щира людська дяка!
Зараз, в умовах карантину, частину відділення ізолювали спеціально для потреб найтяжчих хворих на коронавірусну інфекцію. Ні, це не значить, що їх звозитимуть до Хоспісу помирати: але персонал відділення чудово знає, як працювати з пацієнтами у термінальних стадіях хвороб, і зможе адекватно підтримати їх та допомогти у найтяжчу хвилину. Зважаючи на те, ми вчергове завезли їм ще частину захисного спорядження – кілька захисних комбінезонів, невелику партію, поки випробувати на практиці, а за потреби закупити і ще. Також завезли чотири захисні маски від Костянтина: упорядника проекту «Школа військових водолазів», силами якого та коштами «Другого фронту» яскраві плавальні маски перетворюються на універсальний засіб для захисту від вірусу.
Володимир Васильович більш жорсткий у своїх міркуваннях. Він – легенда української науки та практичної медицини, голова відділення невідкладної судинної нейрохірургії Інституту нейрохірургії імені академіка Ромоданова, куди за день ми заїхали третьою чергою. Саме на його прохання допомогти ми відгукнулися кілька днів тому. Зазвичай тут рятують від смерті людей з гострими порушеннями мозкового кровообігу: різноманітними інсультами, субарахноїдальними крововиливами, артеріо-венозними мальформаціями, різними іншими патологіями, про які має щастя навіть не чути будь-хто із нас. Сказати, що ці люди щодня проводять ювелірну роботу, рятують людям цілі долі та життя, – не сказати майже нічого. Те ж саме вони роблять і в умовах карантину, але тепер ще й з небезпекою підчепити коронавірус.
На мить ми відійдемо від основної теми і пояснимо, звідки взагалі оце все: адже саме тут і почалась наша багаторічна дружба і щира хороша любов до лікарів. Кілька років тому, спільно з нейрохірургами Інституту, врятували від смерті одну хорошу людину, молоду лікарку з тяжким мозковим крововиливом. Її фактично списали в одній із інших лікарень: діагностувати причину критичного стану не спромоглися, тож кинули тихенько помирати на ліжку в глухому кутку. Довелося відбивати її зі скандалом і екстрено шукати, хто може допомогти у критичній ситуації. Відгукнувся Володимир Васильович та його колеги з Інституту: вже за годину, після повного обстеження, одразу стали до операційного столу. Шанси на успіх операції були мінімальні, навіть за успіху імовірність того, що після операції пацієнтка перетвориться на довічного нерухомого інваліда, була майже стовідсоткова. Але альтернативою була лише смерть. І Володимир Васильович не відступив. Змагання за життя йшло вісім годин, кілька разів пацієнтку вже майже знімали зі столу, ураження були катастрофічні. Але не відступили, але не здались: успішна основна операція, страшні ускладнення, ще кілька додаткових втручань, кілька місяців паралічу та вегетативного стану, півроку життя по реанімаціях та реабілітаційних відділеннях, і зрештою юна лікарка, всупереч усім страшним прогнозам та медичним показам, стала на ноги і практично повернулась до самостійного життя. І впевнені, таких же історій можуть розповісти сотні, якщо не тисячі врятованих пацієнтів Володимира Васильовича. Чи це не диво? Чи є слова, якими можна висловити подяку лікарям? Чи можемо ми ігнорувати їхні прохання про допомогу? Погодьтеся, питання риторичні – ще й з урахуванням того, що за лікування лікарі не взяли ані копійки.
До коронавірусу та загальної ситуації Володимир Васильович ставиться реалістично: каже, це вірус. Жодні захисні засоби, які є на ринку чи у лікарнях, від нього не врятують, тож рано чи пізно кожен із лікарів ризикує підхопити своє. Але і те спорядження, що є, те, чим допомагають волонтери, хоч якось відтягує цей момент і дає змогу врятувати ще кілька життів.
Нейрохірургам для роботи ми передали значний запас костюмів, халатів та масок. Друга частина необхідного спорядження ще поки в дорозі
Окрім того, Володимир Васильович з неприємним подивом зазначає: люди на диво легковажно ставляться до вірусної інфекції. З досвіду спілкування з американськими колегами, каже, що ще не бачив таких випадків, щоб фактично здорова людина за дві доби буквально згоряла від тяжкої розлитої пневмонії та обширного ураження легеневої та інших тканин. Інколи тяжко навіть визначити: інсульт це чи ні, так згубно діє на тканини загальний синдром нестачі кисню, спричинений стрімким розвитком коронавірусної інфекції.
COVID-19 в наочних картинках. Від відносно здорових легень до тотальної катастрофи та масштабного ураження: різниця між знімками усього 48 годин. Публікація колеги Володимира Мороза
Тут до руйнації заспокійливих ілюзій долучимося й ми. Так, статистика наче не вражає, подумаєш – якісь циферки у ЗМІ. Це не про нас, це хтось незнайомий, нас омине. Бородані у шортах так же фланують вулицями міста, а відучора, з пом’якшенням карантину – знову із затишними стаканчиками кави на виніс. Люди гуляють вулицями та парками, тягають за собою коляски, дітей та собак, зневажаючи можливу небезпеку. Так, у певної частини хворих Ковід-19 проходить у легкій або середній формі. Але шанси витягнути програшний квиток у цій лотереї надзвичайно великі і залежать від безлічі неочевидних факторів.
Вірус надзвичайно контагіозний. Специфічного лікування немає. Вакцини поки немає. Апарати ШВЛ не панацея, значна кількість тих, хто доходить вже до стадії додаткової оксигенації, помирають: легені вже не в тому стані, щоб сприймати кисень навіть за інтубації. Це не чудодійний спосіб урятувати людину. Це – радше спосіб спробувати хоч чимось допомогти, замість стати і опустити руки. Якось допомагають хіба апарати ЕКМО, екстракорпоральної мембранної оксигенації – ці апарати викачують кров пацієнта, штучно насичують її киснем та заганяють назад до системи кровообігу. Але таких апаратів в країні буквально одиниці. Тож дива немає: в найтяжчих своїх проявах, COVID-19 – це квиток в один кінець.
Тяжко й інше: ми не вперше чуємо поради закривати проект, мовляв, ситуація наче покраще, ресурси людей вже на нулі, а у лікарів уже майже все є. Так, і справді, дехто з наших колег потроху сходить з дистанції. Так, різкого зросту кількості хворих наче немає, наче стримали і вбереглися: але з послабленням карантину, кажуть самі лікарі, все може швидко погіршитись, і катастрофа настане за лічені дні. Так, ресурси й справді вичерпано практично до нуля, але список потреб не те, що зменшується, він зростає в рази. Робота в лікарнях кипить, і захисту для лікарів так же катастрофічно не вистачає. Все так же потрібні серйозні захисні костюми. Все так же потрібні маски та респіратори. Все так же потрібен одноразовий захисний одяг. І ми поки що не збираємося покладати рук, маючи змогу хоч якось зарадити катастрофі. Саме тому ми вкотре змушені звертатися до вас із проханням посильно допомогти і посильно долучитися до проекту «Другий фронт» хоч якоюсь гривнею чи поширенням. Не нам на заробіток, ми з того не маємо ні копійки – на користь тим лікарям, тим чудовим людям, які і зараз, просто у ці хвилини, змагаються за чиїсь життя.
Детальний перелік та звіти оприлюднено нижче: тут ми облікували й ті передачі, які здійснили за кілька останніх днів, але за якими окремих новин не писали.
