Ця частина оповіді стане завершальною. Фінал однієї історії, та геть не фінал наших пригод. Адже попереду – нові поїздки, нові зустрічі, нові партії допомоги, які ми повеземо на передову. Залишайтеся з нами, і обов’язково допомагайте Морпіхам. Вони того точно варті, переконайтеся самі: до вашої уваги найцікавіші частини – «Морпіхи» та «Передова».
Попередні частини оповіді ви можете прочитати за наступними посиланнями:
«Форди» для Морської піхоти. Частина перша
«Форди» для Морської піхоти. Частина друга
Морпіхи
Перше враження на крайніх позиціях під містом без перебільшення нагадують фільм «Володар кілець». На узбіччі побитий кулями та уламками вказівник «Таганрог — 101», скрізь бетонні брили, іржаві протитанкові їжаки, колючий дріт та таблички, що лякають черепами та мінами. Там, далі на схід, та країна, яку в народі іменують «Мордор», саме звідти на нашу землю суне ворог. Відчуття відповідні — будете сміятись, та далі на схід небо і справді темне, оповите якоюсь свинцевою мертвою імлою.
Щойно приїхали, Яна та Сергій одразу ж роздають військовим приймачі. Ті щиро задоволені
Даруйте, та з міркувань безпеки обличчя морпіхів ми показати не можемо
Зрештою, ось і самі морпіхи — останній бастіон оборони на цьому напрямку. Ситуація досить напружена, насьогодні це найгарячіша ділянка усього фронту. Адже Маріуполь — стратегічна позиція, якщо ворог таки остаточно знавісніє і задумає пробивати сухопутний шлях до Криму, він піде вперед саме тут. Позиції серед чистого поля — ніхто б і не сказав, що тут є хоч одна жива душа. З якоїсь щілини в землі виринає кремезний молодий чоловік. Гострий погляд, очі геть недовірливі, чіпко обмацують гостей. У погляді спокійна чоловіча сила — це сам Вадим Сухаревський, командир маріупольської оборони. Вадим пізнає знайомих – адже волонтери вже не вперше приїжджають сюди, на передову, – і обличчя зненацька стає відкритим і радісним.
Сам! Вадим Сухаревський власною персоною
Йдемо до командирського бліндажу, тут на лежаках, серед спорядження, відпочивають бійці. Попри таке скупчення народу та складнощі польового життя, тут геть не смердить шкарпетками чи задухою — навпаки, тут тісно, але чисто і затишно, просто біля входу на плиті булькає казан, жіночка-військовослужбовець сповнює весь бліндаж ароматами свіжого борщу із часником. Хтось із бійців дрімає, хтось перевіряє спорядження, хтось обговорює із командиром бойові задачі. Заносимо подарунки — адже, крім «Фордів», привезли морпіхам іще дещо цікаве. Теплі антибактеріальні шкарпетки, тепловізор, ПНБ, засоби спецзв‘язку, ще деякі сюрпризи — начувайтеся, окупанти. Трохи бесід, і от Вадим пакує велетенську польову торбу, зараз рушимо на передові позиції, дещо розвеземо бійцям. Тут і техніка, і державні нагороди — Вадим не цурається особисто нагороджувати підлеглих просто на позиціях, і іменні ножі для бійців, які відзначилися на службі — це вже особиста подяка від командира.
Цілий мішок теплих шкарпеток. Скажіть іще, що для вояків на морозі це не перша потреба!
Попри усю свою шорсткість, Вадим має чудову славу серед бійців. Колеги-офіцери відзиваються про нього з повагою, бійці інших підрозділів — з деякою заздрістю, цивільним же він відомий як офіцер, який першим за усю війну віддав наказ стріляти по ворогу. До того ж, підрозділ Вадима не зрадив присязі, вийшов з окупованих територій і знову став на оборону України. А це, зважаючи на кількість зрадників, які повелися на солодкі обіцянки окупанта, вартує дуже і дуже дорого.
Передова
Зрештою вантажимося у нову автівку, рушаємо на позиції. Про самі позиції ані слова — певні, ви розумієте, чому.
Щойно приїхали. Амуніція, технічні новинки, сам Вадим тягне торбу із нагородами та найважливішим
Ось командири передових загонів, доповідають обстановку. Практично одразу стали свідками спілкування з бійцями — один із морпіхів запустив якусь стару болячку, отримує прочуханку від Сухаревського — яка б, каже, не була несерйозна рана, краще показатися лікарю і вилікуватись за пару днів, аніж запускати проблему, тим паче тут, на передовій. Боєць погладжує автомат, похнюпився — та згоден, мовляв, просто не було коли. Медик стоїть поруч, в одній з аптечок ліки, в іншій гранати до підствольника, його мовчання красномовніше за будь-які слова – якби поглядом можна було спопелити, від нерадивого бійця вже давно лишилась би купка попелу. Є і застуджені, і хворі — погода така, що надворі довго не насидишся. А який відпочинок на передовій? Вадим уважно вислуховує всі проблеми, робить зауваження, виносить рішення. До бійців ставиться суворо, але у рішеннях видно щось… Зазвичай так батько ставиться до дітей — в певній мірі суворо, але мудро і з теплою турботою.
Йдемо до інших позицій бійців
Один із бійців провинився — дисципліна у батальйоні залізна, це пильнують самі морпіхи. Та трапляється всяке — і от, витворив хлопець серйозно. Не кримінал, та в бойових підрозділах такого не терплять, такі проблеми зазвичай вирішують швидко і радикально. Сухаревський несподівано підходить до проблеми із чисто людяної позиції — вислуховує, сварить, кілька хвилин роздумує… і дає бійцеві коротку відпустку. Боєць на війні третій рік, тож хай відпочине, видихне, вирішить особисті проблеми, і повертається на службу. Хлопець сяє лицем — ще б пак, пронесло від великого лиха і плям у біографії. Виходимо надвір, а там вже черга — у бійців особисті питання до командира. Вадим затримується, говорить з морпіхами, ми ж тим часом оглядаємося навколо.
З чого складається побут морпіхів? На столі ВОГ-25, у шафі, поруч з одягом, кілька Ф1. Нічого особливого
Села вщент винищені війною. Будувалося на десятиліття, а зруйноване за хвилини — близькі позиції морпіхів щедро посипають мінами та снарядами. Звісно ж, найбільше дістається саме будівлям — звичайні хатки чи ошатні палаци, усе побите кулями та вибухами.
Ось такий вигляд мають усі поверхні села. Докладніше погляньте у галереї нижче
Мінські угоди — це така хитра штука, яка існує лише тут, у розмовах мирного життя, а там, на передовій гуркіт не стихає ані на мить. Терористи валять з усіх калібрів. Розрізняти постріли на слух вчишся дуже швидко — ось десь діловито сокоче ДШК, ось оскаженіло огризаються автомати, лунко гупає АГС, а за хвилину десь поруч бухають гранати; глухо рвуть тишу міномети.
Для цих вулиць це абсолютно звичайна картина
Що приємно, наші геть не сидять без діла. Мінометники та артилеристи скрегочуть зубами, проте, навіть із зв‘язаними Мінськими угодами руками, навчилися достойно відповідати у межах дозволеного. До нашого приїзду, саме у День морпіха, вороги трохи потріпали нерви — окремі снаряди долітали навіть до командного пункту.
Оці хлоп’ята, що причаїлися у траві – вірна смерть для нахабних танків окупантів
Та щойно сюди прилітає якийсь снаряд, як просто над вухом починає лунко бухкати — ось відповідають ворогові мінометники, десь у далечині лупить щось серйозніше. Приліт — огризнулися, приліт — загасили. На певний час все навколо стихає. Що цікаво, хоча міномети й стріляють практично під боком, серед чистого поля, та позиції просто не видно — поле собі та й поле, кущі й бур‘яни. Звідки, хто стріляє? А хто його знає, воно саме.
Суворі пейзажі Донбасу. Звідси до ворожих позицій подати рукою
Звідси до сепарської «зеленки» метрів зо сто — відчуття, ніби тебе обмацують ворожі очі, досить тяжке. От саме тут чудово розумієш, навіщо бійцям тепловізори чи «нічники». Саме на такій місцевості, через усі оці кущики, сарайчики, переліски, вирви, чагарі, комиші, не просто вночі, а навіть серед білого дня, до позицій легко підійде непоміченим невеликий слон, а не те, що ворожа диверсійна група у маскахалатах. Саме тому, щоб врятувати життя ось цього молодого хлопця, ось цих бійців у камуфляжі, он того закіптюженого морпіха з гарнющими очима — саме для цього ми і привозимо на передову усі оці оптичні та інші цяцьки. Тут вони — предмет першої необхідності, тут вони реально рятують життя.
Так-так, саме цього. Як же шкода, що ми не можемо повністю показати ці хороші і мужні обличчя!
Йдемо далі, на шляху трапляється тихе сільське кладовище. Спокою тут нема ні живим, ані мертвим — надгробки тяжко побито кулями. Вічний спокій тут поняття дуже відносне. Ось потрощені стовпи, порвані дроти — електрики у селі вже давно немає. Попри обстріли та руйнування, попри відсутність струму та води, у селі й досі живуть люди.
Цікавимось у Вадима — а що, як настрої у народу? Сухаревський знизує плечима. Каже, лишилось дванадцять чоловік, хлопці стиха приглядаються, хто як себе поводить. Чи не працюють на ворога — певно, слідкують вже інші служби. Втім, ніяких серйозних гріхів за людьми не помічали, навпаки, потроху допомагають, як можуть.
Стріляють же не просто заради розваги. Головна мета терористів – убити якнайбільше українців
Дорогу і околиці побито вирвами — тут покриття поцюкали міномети, у болоті обабіч дороги велетенські вирви — туди прилітали 122 та 152 міліметри. Стіни, ворота й паркани рясно усіяні дірками від куль та уламків. Зненацька з кущів пурхає щось велетенське й строкате — боже збав, що за потвора? Та це ж справжнісінький живий фазан! Вже потім виявилось – навіть попри війну, природа потроху бере своє: тут скрізь плодиться дичина, і зокрема фазанів тут дуже багато — і у полях, і у посадках, великі, товсті, гуляють, мов домашні кури, ці фазани.
Так-так, саме він – тяжко пурхає товстий і апетитний фазан
Взагалі тут, на війні, дуже багато саме тварин. На кожному блокпосту, на кожній позиції сидять коти. Ось десь у траві необережно пищить миша. Мов вихор, туди одразу ж кидаються кілька котів. Бігають, лащаться дурнуваті й грайливі щенята. В одній із локацій Серж Марко ловить геть маленьке кошеня, няньчить його на руках — світлооке маля сліпо мружиться, жалібно нявкає, жаліється Сашкові на тяжке котяче життя. Люди людьми, та тварини тут страждають найбільше — хазяї втекли подалі від обстрілів, а от багатьох улюбленців залишили напризволяще. По-людськи це зрозуміло – й так чимдуж втікаєш буквально з-під куль і лютої смерті, коли ще думати про тварин. Ну, хоч морпіхи, добрі душі, підгодовують, няньчать чотирилапих як можуть.
Малий бідака одразу відчув у Сашкові добру душу
Приходимо у чергове розташування, Вадим обдаровує бійців — ось юний морпіх-контрактник, родом із Вінничини, йому усього 19. Тут, на війні, кажуть товариші, показав себе, як досвідчений боєць без краплі страху. В подяку отримує від командира іменний ніж. Іншим бійцям, що тримають передові позиції, тепле вбрання.
Позивний «Топор», 19 років. Чи скажеш так одразу, що цей юнак – вже досвідчений боєць?
Двом із чоловіків — державні нагороди. Наче просто блискуча залізячка, а скільки ж за нею стоїть! Бійці розчулені — чесно, просто фізично відчутно, як бойовий дух зростає на очах.
Під кулі, на крайні позиції – Вадим не цурається власноруч приїхати й нагородити своїх бійців
От інші позиції — тут впорались швидко. Дороги розбито тяжкими армійськими вантажівками, грязюка тут така люта, що наш «Форд» таки сідає на черево. Півгодини бабраємося у багні, нарешті підскакує «Хаммер» і тросом витягує нас на сухе. В машину підсідають двоє вояків, їдемо у найгарячішу точку.
Баюри, тіснява, ствол автомата тицяє просто в око – враження іще ті. Рушаємо на інші позиції
Ось і окопи — тут сьогодні буквально пекельце. Сєпари осатаніло поливають наші позиції з кулеметів та чогось великокаліберного. Дерева геть побиті кулями та снарядами. У небо раз по раз злітають червоні вогники ПТУРів. Ось наші хлопці — огризаються з усього можливого, активно тіснять терористичну погань. Бійці чорні, мов чорти, втомлені на лице, але тримаються молодцем — близький контакт з ворогом дуже бадьорить. Та й насипати сєпарам на горіхи — справа почесна і необхідна.
На столах, на ліжках, на стінах, біля дверей – зброя тут просто скрізь, адже ворог геть поруч
Ворога знають вже поіменно, з усмішкою розповідають про новини ворожих командирів Сухаревському. Вадим слухає, трошки хижо посміхається — каже, мовляв, потримайтесь ще трохи, організуємо поганцям кілька неочікуваних сюрпризів — вони про наші можливості й не підозрюють. Бійці з розумінням, теж трішки хижо, посміхаються у відповідь.
Останні фото на пам’ять. Ми рушаємо додому, а морпіхи лишаються тут, боронити країну на передовій
Посміхаємося і ми — загальні враження дуже позитивні. Попри вал зради у ЗМІ та соцмережах, попри кулі та уламки, що свищуть над головою, тут ми почуваємося чи не спокійніше, ніж у столиці. Тут усе дуже просто — твоя куля або прилетить, або ні. Ворог там, свої тут. Тут точно не зрадять і не обіллють брудом, радше віддадуть за побратима життя. Трохи поїсти, трохи поспати, цілодобово за будь-яку ціну захищати Україну — от основні завдання.
Посильно допомогли і ми – лишили тут тепловізор та ще кілька корисних іграшок
Саме тут реально розумієш масштаби війни — осягаєш оці десятки кілометрів поля й перелісків, де в кожен сантиметр вгризлися, вкопалися, вчепилися наші морпіхи. Це — й справді дуже грізна й непереборна сила, залізний вал, що намертво стоїть на своїх рубежах і стримає будь-якого ворога — хай не самі, хай і з допомогою інших військ – адже є у нас у запасі сили й грізніші. Чомусь у голові крутиться думка — якби не підлість Росії, що практично відкрито вводить війська у найскрутніші для терористів моменти, що підло обстрілює наших із великокаліберної артилерії просто через кордон, і морпіхи, армійці, танкісти, артилеристи, піхота, десантники — усі наші хлопці, що зараз стоять у глухій обороні, перемололи б усю терористичну погань і змішали б її із землею, звільнили б усі наші загарбані території аж до кордону буквально за лічені дні. Але, поки такої можливості немає, тримаємося за своє, і не даємо ворогам розповзатися далі. І це теж вимагає значних зусиль.
Та ось, зрештою, і все — ми знову на командирських позиціях. Вадим ще цяцькається своєю іграшкою, зайві емоції — рідкісний гість на його обличчі, та видно, що чоловік щиро втішений новим авто. Радість буде недовгою — собі машину не залишить, а віддасть тим бійцям, котрим вона необхідна. Ось машини вже обступили розвідники, саме вони гасатимуть одним із Фордів на передовій. Видається трохи смішним, та розвідники, наче міфічні істоти, вийшли на божий світ лише із настанням цілковитої темряви — жодного обличчя уже не видно, блищать у сутінках лише зуби вдоволених посмішок.
Вогні мирного Маріуполя. Завдяки морпіхам, сьогодні місто знову спатиме спокійно
Ми ж пакуємося у машину, а за годину вже сядемо у зворотній потяг. За кілька кілометрів рясніють нічні вогні — це готується до сну місто, велетенський, розтягнутий на кількадесят кілометрів мирний Маріуполь. Жодних сумнівів — під захистом цих мовчазних похмурих чоловіків Маріуполь в будь-якому випадку залишиться українським. От у цьому ми певні на всі сто відсотків.
