Нещодавно ми вчергове відвідали Маріуполь. Звісно ж, знову морпіхи, звісно ж, чергова передача. Люди, дороги, скалічені війною села і долі, сотні кілометрів шляху та геть нові враження. З цієї поїздки ми привезли і невелику оповідь. З чистого милосердя до читачів ми опублікуємо її частинами, дуже вже масштабним вийшов цей текст. Сьогодні публікуємо частини «Машини» і «Дорога» – їх присвячено основному предмету передачі і тим бісовим 14 годинам, за які ми проїхали пів-України.
Машини
Військове братерство живе у роках та тисячах кілометрів. Морпіхи ж і взагалі лишаються морпіхами будь де й будь коли – semper fidelis, завжди вірні присязі і бойовим побратимам. Так сталося, що війна із Росією мало торкає пересічних громадян за кордоном — і далеко, та й конфлікт геть не прямий. Та пасивними залишаються не усі. Один із простих американців, який віддав багато років службі у морській піхоті, чи не з самого початку слідкував за перебігом повзучої російської окупації.
Монстр, красень, легенда. Ще в Києві: зараз нанесемо логотип, і вперед
Коли чоловік дізнався, що дві сотні українських морських піхотинців залишилися вірні присязі, вийшли із окупованого Криму та наново стали на оборону рубежів країни, чоловік загорівся ідеєю допомогти бойовим побратимам. Мав власне виробництво — гірський кар‘єр, де видобувають камінь, мав штат машин. От і вирішив, що частина автівок буде більше доречна на українській передовій, аніж у червоних пісках Техасу.
Американець передав три власні машини, потужні вантажні пікапи Ford F350— два дизельні, 2009 та 2011 року, та один бензиновий — трохи старший, 1996-го. Машини у чудовому стані, сів та й поїхав — будете сміятися, та вантажні відсіки, кожна щілинка, і досі вкриті червоним порохном Техасу, десь застрягла обгортка від соусу тако, валяється стара, забита пилом тангента від рації.
Максим щиро радіє: ось там вони, у контейнері
Машини без проблем дісталися до України, де, звісно ж, успішно зависли на митниці. Півроку в контейнерах, і хтозна, скільки б вони і далі там простояли. Врятував Серж Марко — щойно дізнався, що автівки ржавіють на митниці, Сашко (а саме так його звуть насправді) одразу ж розвів бурхливу діяльність. Два місяці війни із бюрократами, допомога Мінсоцполітики, і от, машини вільні до використання за призначенням.
Сашко і тут воює із бюрократами. І це, знаєте, приносить свої плоди
Та доправити просто автівки було б недоречно — адже фронтове життя вимагає певних особливостей у використанні. Машини загнали на станції техобслуговування, де їм змінили гуму на зимову, пофарбували у зимовий камуфляж, а кузови обварили металом. Одна із автівок призначена для розвідників, тож має броньований кузов.
Кузов. Просто броньований кузов
На іншу машину плануємо із часом встановити кулеметну турель, тож на шасі наварили своєрідну броньовану будку.
А тут стоятиме турель. Ну, або ж просто сидітиме кулеметник
Третя ж автівка, старенький Форд, має вільне шасі — зрештою, навіть самі морпіхи сказали, що найдоречнішим буде встановити на авто зенітну гармату, перетворивши її на таку собі сучасну тачанку.
Його ми назвали «Злий старий пострибун», він приїхав до нас із самого Техасу.
Чого стільки ременів – просто не питайте. Розкажемо, але трохи згодом.
Розмитнення та ремонти завершились напрочуд вчасно — попереду професійне свято морпіхів, тож у поїздку зібралися саме під 16 листопада, День морської піхоти України. Хіба не чудовий подарунок воякам на передовій? Рушили трьома екіпажами: головною машиною керує Серж Марко, у другій їдуть Яна та Сергій — про них трохи нижче, замикаємо ж колону ми із Максимом Рябоконем.
Вже на місці: всі три красені пліч-о-пліч
Тут ми мусимо вдячно згадати ПБК, цебто Полтавську бурову компанію. Полтава? Нафта? Буровики? Яке відношення вони мають до морпіхів, машин та Техасу? – запитає якийсь здивований читач. Відповідь проста: саме завдяки зусиллям цієї компанії автівки дісталися до України, її керівник вів прямі перемовини з американським морпіхом, зрештою, коштом ПБК оплатили усю дорогу автівок — і між континентами, і з порту Одеси до Києва. Друзі, щиро вам вдячні!
Дорога
Дорога різниться від перших до останніх хвилин. Виїжджаємо з Києва — все навколо оповите сніжком та мрякою, ще трохи далі, і на дорогу навалюється густий молочний туман. Дорога чудова — про їзду навіть не задумуєшся. Трохи далі ситуація міняється кардинально: вітер відкритого поля здуває туман, чорні поля моторошно світять далекими вогниками поодиноких ліхтарів. До Полтави дісталися без пригод, а от далі почалося найцікавіше.
Дорожнє полотно перетворюється на суцільний жах: кожен метр дороги вкривають як не ями, так баюри. І сміх, і гріх, на узбіччі вказівник «Гупалівка». Серж Марко похмуро жартує — певно, від звуків, які видають на дорозі колеса. У цьому є частка правди: трусить люто, колеса гупають так, ніби у салоні якась клята дискотека. Наче певна індульгенція гріхам дороги, на узбіччі зненацька з’являються храми. Ліхтарі раз по раз виривають із глухої темряви каплички і фігури святих, які сумно споглядають баюри і, наче з вибаченням, безсило розводять руками.
І от, догупались, не впорались навіть святі: Яна й Сергій відстали, по радіо жалібно благають зупинитись. Радіо тріщить, чого зупинятись поки неясно. Розвертаємось, під‘їжджаємо ближче, ось тобі на: люди витримали, не витримав американський метал. Форд, який невтомно тягав камінюччя в кар‘єрі, не пережив українських баюр. Масивний металевий бампер розтрусився і відірвався. Приглядаємось: кілька фіксувальних болтів розкрутились, бампер бовтається на одній смужці металу. Що робити неясно — відірвати не можна, там десь приварено, їхати далі теж неможливо.
Доїздились. Навіть американський метал не витримав українських баюр
Виручають підручні матеріали — ні, не скотч і не дріт, у кузові однієї з авто веземо ремені-стяжки. Ліземо у багнюку, накидаємо бампер назад і, мов павуки, швидко обв‘язуємо його ременями. Скажемо одразу — до самого кінця нашої подорожі бампер трусився, ляскав, гупав, грюкав, підстрибував, підскакував, викидав колінця, мов молоде козеня, та все ж втримався на місці. А вже далі, ми певні, морпіхи знайдуть кілька болтів і міцно прикрутять його як слід.
Далі — кілька чудових українських міст. Близько третьої ночі приїжджаємо у Дніпро. Дорога чудова, вулиці майже порожні, на світлофорі влаштовуємо невеликі перегони — втім, без дурощів, у рамках розумного. На третій передачі колеса пробуксовують, машини одна по одній вириваються уперед.
На одному із перехресть наздоганяє патрульне авто, порівнюється із машинами. Офіцер вдивляється в підозрілі автівки — аякже, без номерів, їдуть колоною, хтозна, навіщо завітали у місто. Бачить на дверях логотип «Народного проекту», із розумінням відстають. На поліцейських блокпостах невеликий фурор — один рум‘яний і щокатий офіцер (будьмо відвертими, навіть із невеликим черевцем — певно, зосталося зі служби в ДАІ), так, бідолашний, крутить головою, що навіть трохи побоюємося за нього — а раптом зараз і геть відкрутить!
На дорогах машини вчинили справжній фурор – скрізь, від глухих нічних сіл до заправних станцій
Далі Запоріжжя — прекрасне місто дрімає у вранішніх сутінках. Вибачте, але знімати тут геть неможливо: місто чудове, а асфальт просто огидний, дорога хоч і не дуже побита, та машини трусить, як на пральній дошці. Чудово освітлена естакада Запорізької ГЕС, темрява передмістя, ще кілька хвилин, і вириваємося на фінішну пряму.
Навіть не сфотографувати. Дороги Запоріжжя нагадують якийсь віброатракціон
Ближче до Маріуполя довелося відчути незвичне. Прифронтова дорога між невеликими селами побита траками бронетехніки. Зовні це практично непомітно, баюри там і так дай боже, та під колесами авто дорожнє покриття тоненько, майже дівочим голосом, співає. Чесно кажучи, відчуття досить моторошні — дуже нагадує багатоголосий плач. Ось вона, справжня Пісня Війни – не бравурні марші, не ляскання літавр, а бентежний і мелодійний спів самого асфальту, що поминає кожен сталевий трак.
Ось і кінцевий пункт нашої поїздки. В’їзд до Маріуполя
Ця поїздка — не лише заради морпіхів. Зрештою, дуже корисно періодично струснутись, на власні очі побачити, заради чого ти усе оце робиш. Безкрайні поля, вкриті мороком ночі, сонні хатинки невеликих сіл, зрештою, навіть оці кляті баюри — саме тут, у дорозі, виникає тепле відчуття, що саме це твоя земля. Твоя країна, твоя батьківщина, земля, де виросли твої пращури й де житимуть твої нащадки — як би пафосно це не звучало. Робиш, що можеш, аби тільки жодне падло не зазіхнуло, не топтало твою землю своїм смердючим чоботом, не вказувало тобі, як жити, що робити і кому лизати дупу. Цю думку зненацька стверджує навіть радіо: о шостій ранку з динаміків урочисто і несподівано гримнув гімн. І на душі, навіть попри усі тривожні думки, стає справді світло.
Про морпіхів, передову, про скалічені війною села, про чудове радіо та про те, хто найбільше страждає від війни, ми розповімо у наступних частинах. Залишайтеся на зв’язку – далі буде ще цікавіше! Читайте продовження і підтримуйте морпіхів у рамках проекту «Захисники Маріуполя». Лише разом ми можемо захистити країну!
