Десантник Сергій, командир взводу 2-го батальйону 95-ої бригади, який прийшов на війну добровольцем влітку 2014 року, отримав важке поранення лівого плечового суглоба. Зараз чоловік лікується в рамках проекту «Біотех-реабілітація поранених» та вже успішно переніс першу операцію. Доки він відновлюється, а біотехнологи готують в лабораторії відібраний клітинний матеріал бійця до трансплантації, пропонуємо познайомитися з нашим героєм ближче.
«Мене поранило 11 травня о 9:30 ранку, – каже Сергій в інтерв’ю «Цензор.НЕТ». – Як командир взводу я завжди вранці обходив позиції. Там, під Горлівкою, де більше ніж півроку ніс службу наш батальйон, у мене було три наглядових пункти. Ворог був від нас від півтора кілометрів до 800 метрів. Я йшов уже на крайню позицію, яку ми назвали «Грибок». Вона знаходиться на невеликій висоті, тому найбільш відкрита і помітна. Переходив видиму ділянку, коли відчув поштовх в ліве плече. Якби це сталося вночі, подумав би, що натрапив на гілку. Від удару я аж присів на одне коліно. Рука заніміла, але крові не було. Тільки кітель порваний. Я дійшов до позиції, покликав хлопців. Вони все одразу зрозуміли, перетягнули плече джгутом як змогли. Але місце поранення настільки незручне, що накласти давлячу пов’язку було важко. Я в цей момент говорив бійцям, які речі покласти в мій рюкзак…
І весь цей час думав: ось тепер ти і дізнався, як це, коли ранить. Я ж щоразу, коли сам надавав допомогу бійцям, коли бачив поранених, намагався собі уявити, що вони відчувають, наскільки їм важко. Були думки: як це буде зі мною? І ось – збулося…
У якості оберегу маленька донечка Сергія дала йому свого улюбленого пупса
Не встигли ми ще джгут закріпити і зібрати потрібні мені речі, як за мною вже примчала фельдшер батальйону Ольга Сергіївна з водієм Сашком Яремчуком. Вона відразу мене запитала: «Знеболювався?» – «Ні». – «А будеш?» – «Не треба». Всю дорогу до Торецької лікарні Оля зі мною розмовляла, а я намагався підказати Саші дорогу: тут ями, уважніше. Але коли в полі сильно хитнуло карету, з мого плеча хлинула кров, з піною… Ольга Сергіївна вправно все зупинила.
У лікарні мене посадили в інвалідний візок. Я навіть не одразу зрозумів, навіщо. А коли сказали, що мене хотіли катати по кабінетах перед операцією, я тут же встав – ідіть нафіг! І в операційну зайшов своїми ногами.
Наступне моє враження: відкриваю очі – лампа світить прямо в очі, але різкість навести не можу. Розумію, що ще лежу на операційному столі. Навколо мене люди в формі, знаки відмінності не бачу. Збоку стоїть стіл з настільною радянською лампою. Голос запитує мене: звання, прізвище, адреса проживання. Хто питає? Не можу зрозуміти. Перше враження, що я не у своїх. Я так і запитав: ви хто? «Свої», – мені відповідають. Я їх послав матом. В цю мить пролунав жіночий голос. Мені стало ніяково, що я лаюся, тому вибачився. Наді мною схилився дядько, чиє лице я бачив перед операцією, запам’ятав його очі. Почав розуміти, що я у своїх. І знову відключився.
Наступного разу я прокинувся в кареті швидкої допомоги служби ASAP. Мене везли в польовий військовий госпіталь, розташований на базі лікарні в Часовому Яру. Там я остаточно прийшов до тями. На руку наклали гіпс. Що з суглобом, ніхто не говорив. Сказали тільки, що найближчим часом відправлять мене до Харкова. Кожні п’ять хвилин я ходив курити. І в якийсь момент мене сфоткали ззаду. Я злякався! У гіпсі була діра, яку заткнули ватою. А вона вся залита кров’ю…
Я добу пробув у польовому госпіталі. Незабаром мені і пораненому бійцю «Айдара» сказали: «Збирайтеся». У дворі стояла санітарна машина, уазик, який завантажували мішками з білизною і віддавали вказівки водієві, кого і куди везти. Перед виїздом мені ввели знеболювальне. Ми завантажилися і довгих чотири години їхали до Харкова. Уже в Ізюмі у мене від тряски рука опухла так, що перестала вміщуватися в гіпс. У Харкові його одразу зняли. Кисть набрякла жахливо… До цих пір не розумію, чому нас не відправили в нормальній кареті. Причому комбат батальйону пропонував надати і нашу машину швидкої допомоги… Загалом, після цієї поїздки мені стало набагато гірше.
Цей знімок зробили самі хлопці під час їхньої «евакуації» з польового госпіталю м.Часів Яр до Харкова. Поранені лежать на тюках з брудною білизною.
У харківському госпіталі мені зробили комп’ютерну томографію. Вона, звичайно, була більш інформативною, ніж рентгенівський знімок. Я нарешті побачив, як виглядає мій суглоб. Залишилася лише третина голівки суглоба… Уже в київському військовому госпіталі мені провели п’ять чисток, адже рана була брудною. Кожен раз лікарі прибирали відмерлі тканини. І зовсім недавно визначилися, що ж робити далі. Мені запропонували наростити суглоб кістковою тканиною, взятої з кісток таза. Але з одного стегна береться всього 20 кубиків матеріалу. Тобто два стегна – це 40 кубиків. А дефект – 75 кубиків мінімум. Можна припустити, щоб його закрити, скребли б в різних місцях – стегнах, ребрах… Це ж скільки доступів буде? Шрами мене не турбують, я думав про те, як розумніше вчинити. Крім того, мені не дуже подобається, що зі мною лікарі не обговорюють, як збираються мене оперувати. Але це ж моє тіло, мої кістки, моє здоров’я. Хотілося б все знати.
Рентгенівський знімок плеча бійця. Навіть недосвідчена людина зрозуміє, наскільки серйозна проблема у Сергія
Волонтери домовилися про консультації в клініці «Ілая», яка активно допомагає пораненим бійцям, застосовуючи сучасні технології. Коли я туди приїхав, мені одразу ж зробили цифровий рентгенівський знімок і МРТ. Вони набагато чіткіше показали, що відбувається з моїм суглобом. Лікарі побачили, що все ще йде запальний процес, так званий кістковий набряк, який веде до відмирання тканин. А в решті головки суглоба є тріщина. І якби мені провели операцію, цілком можливо, все розпалося б. І тоді вже суглоб врятувати не змогли б, довелося б встановлювати штучний металевий суглоб. А я все ж хочу поборотися за свій рідний суглоб. Тому потрібно зупинити запалення і дочекатися, щоб тріщина зрослася. Фахівці пояснили мені, як вони діють в подібних випадках. Під час першої операції вони зроблять ревізію поранення – подивляться, чи все в порядку зі зшитими м’язами і сухожиллями, приберуть краї суглоба, що відмерли, й одразу візьмуть кісткові клітки для того, щоб з них вирощувати потрібний мені обсяг для пересадки. Із спеціального цементу вони сформують наче пломбу, якою тимчасово закриють дефект суглоба. І поставлять ВАК-систему, щоб зупинити набряк.
Така докладна розмова з лікарями вселила в мене впевненість, що все це має сенс. Мене не будуть травмувати додатково. Крім того, мені показали знімки пацієнтів, яким вже застосовували цю технологію. Тільки уявіть собі: немає великої гомілкової кістки практично повністю, вона розбита на дрібні друзочки. А через рік вже вирощена кістка, людина спирається на ногу. Так, вона трохи коротше непостраждалих, але своя, робоча! Також під час консультації я познайомився з одним із пацієнтів клініки, якому теж пересаджували кістковий матеріал, вирощений з його ж клітин. Все прижилося. Тож після побаченого і почутого довіра до лікарів клініки у мене величезна.
Сергій зізнався, що ще до відвідування клініки «Ілая» розраховував на допомогу німецьких фахівців, які в черговий раз прилітали в київський військовий госпіталь. Але вони, вивчивши ситуацію, порівнявши дані Сергія і хлопців зі схожими пораненнями, зробили вибір на користь інших постраждалих.
– Я дуже сподівався на лікування в Німеччині, – продовжує Сергій. – Але постав вибір між мною і 19-річним хлопчиною, у якого немає 15 сантиметрів сухожилля. Звичайно ж, я одразу сказав, щоб забирали більш молодого бійця. А я буду розбиратися зі своїм плечем тут…
Віолетта Киртока, «Цензор.НЕТ»
Нагадаємо, Сергій долучився до проекту «Біотех-реабілітація поранених» у липні 2017 року. Більшу частину його лікування ми, волонтери People’s Project, вже оплатили коштом благодійних пожертв небайдужих українців та представників діаспори. Щиро дякуємо вам, друзі, за постійну підтримку українських захисників! Зараз вони, як ніколи раніше, потребують нашої уваги та допомоги. Щоб оплатити лікування Сергія повністю, не вистачає близько 50 тисяч гривень – впевнені, ви підтримаєте героя!
