Меморіал війни. У червні загинули 16 військових: хто вони?

У вирії мирних клопіт, планування відпусток та затишних вечорів в колі друзів нам часто здається, що війна десь далеко, що це не про нас. Але лише у червні внаслідок бойових дій 16 українських військових загинули. 71 – зазнали поранень.

Лише за останній тиждень місяця загинули 10 наших воїнів. Безповоротних втрат зазнали вісім бригад і частин ЗСУ, повідомляє «Новинарня».

Географія втрат у Донецькій області найширша: троє – Богданівка (фатальне пряме влучання одним снарядом); по двоє – під Авдіївкою, Пісками і Південним; решта – шахта “Бутівка”, Новгородське, Мар’їнка, Луганське і Світлодарськ. Ще один боєць помер від ран, отриманих у травні біля Невельського

Десятеро хлопців загинули від обстрілів, четверо – від рук ворожих снайперів, ще двоє – підірвалися на мінному полі, відступаючи в бою з ворожою ДРГ.

Наймолодшому з них – Ігорю Петрову з Луганщини – було 20 років. Найстаршому – Валерію Шишкіну – 57 років. Він, до речі, теж боронив свою рідну Луганщину.

Вони померли за наш спокій та мир.

Микола Метлінський

Сержант Микола Метлінський – командир відділення і головний сержант мотопіхотного взводу із 17-го окремого мотопіхотного батальйону “Кіровоград” 57 омпбр ЗСУ. Помер у Дніпрі, в обласній лікарні імені Мечникова, в ніч на 1 червня.
Він боровся за життя від світанку 24 травня, коли зазнав важкого осколкового поранення голови під час ворожого обстрілу ВОПу поблизу селища Невельське Ясинуватського району Донецької області. Микола був мобілізований у серпні 2014 року. Воював у складі 41-го дивізіону артилерійської розвідки 55 оабр. Через рік після демобілізації, коли його єдина донька підписала контракт із ЗСУ, Микола Володимирович пішов слідом за нею у 17-й мотопіхотний батальйон.
48-річний воїн закрив тілом власну доньку-санінструктора, імовірно, врятувавши 26-річній Ярославі життя. Міна вибухнула за три метри від них.
Поховали героя 4 червня на Алеї почесних військових поховань Рівнянського кладовища м. Кропивницький.

Ігор Французан

Молодший сержант, командир відділення зенітного артилерійського взводу 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56 омпбр. У серпні 2015 року був призваний за мобілізацією, а у квітні 2017-го підписав контракт зі Збройними силами України.
Загинув Ігор Французан 6 червня 2018 року в районі села Піски, що під Донецьком, коли до його спостережного пункту підійшла диверсійно-розвідувальна група противника і почався бій.
“ДРГ зайшла з боку, де в «секретці» перебували Ігор та ще один боєць. Зав’язався бій. За 1300 метрів, де у сепаратистів знаходяться бліндажі, почався кулеметний обстріл позицій. Наші двоє хлопців посадкою вийшли до них, аби допомогти. Коли зрозуміли, що не вистоять, адже обмежена кількість патронів, почали відходити. Вочевидь, хтось із них наступив на розтяжку. Відразу полягли двоє, одного контузило, один виніс пораненого”, – розповів в.o. кoмандира зенітнoгo артилерійськoгo взвoду Леoнід Жалдак.
Через щільну замінованість місцевості 37-му бату не вдалося одразу забрати тіла загиблих – бойовики передали їх на український бік лише 11 червня.
41-річного Ігоря Французана поховали на Алеї слави Рівнянського кладовища в Кропивницькому 14 червня. Залишились дружина та троє дітей від різних шлюбів: дві дочки і син.

Степан Литковець

Солдат, стрілець-зенітник 37 омпб 56-ї мотопіхотної бригади, Литковець підірвався на міні з Ігорем Французаном 6 червня, коли на їхній “секрет” під Пісками вийшла ДРГ бойовиків і зав’язався бій.
Степана Литковця 14 червня поховали в селі Підопригори Лебединського району на Сумщині, де мешкають його батьки. У 21-річного бійця залишилася також дружина.
Хлопець народився 13 березня 1997 року в селі Гарбузівка Лебединського району. Останнім часом мешкав у Сумах. Працював шеф-кухарем, мріяв відкрити власний ресторан.
Але взимку 2018 року підписав контракт із ЗСУ.

Микола Вільчинський “Лютий”

11 червня Микола Вільчинський, позивний “Лютий”, повернувся на передову з відпустки – їздив у рідне село на хрестини своєї місячної донечки, яка народилася 4 травня. А наступного дня, 12 червня, його життя обірвала куля снайпера.
Сталося це в районі селища Новгородське на Горлівському напрямку. Як розповіли телеканалу ICTV товариші Лютого по службі, все почалося о 9:50 ранку. На позиціях була тиша, гранатометник піднімався, щоб почистити свій АГС – аж раптом пролунав один-єдиний постріл. Куля пройшла на виліт нижче бронежилета, але встигла зачепити життєво важливі органи. Почалася внутрішня кровотеча. Поки пораненому надавали першу допомогу, терористи відкрили перехресний вогонь і робили все, щоб його неможливо було евакуювати з позицій. До лікарні 26-річного бійця довезти не встигли.
У серпні 2014 року Миколу мобілізували. Він потрапив у 24-ту окрему механізовану бригаду ЗСУ, брав участь у боях за Кримське та Новотошківське. Після ДМБ – одружився. В грудні 2017 року повернувся на війну – підписав контракт зі Збройними силами. Солдат Вільчинський знову прийшов у 24 омбр – в гранатометне відділення 3-го батальйону.
Поховали Миколу Вільчинського на цвинтарі села Піски, що поруч із його рідними Стариками. Залишилися батьки, сестра, дружина та донька.
Він вирішив піти боронити Батьківщину одразу, щойно Збройні сили України визволили від окупантів його рідне Рубіжне Луганської області.

Ігор Петров

Ігор народився 14 лютого 1998 року на Луганщині, а у 2016-му, щойно йому виповнилося 18, підписав контракт із ЗСУ. Відтоді більшість часу він перебував на передовій. Служив навідником автоматичного гранатомета в механізованому батальйоні 53-ї окремої механізованої бригади.
“Він не говорив цих високих слів про патріотизм, про любов до Батьківщини. Але він своїм дуже коротким життям показав, що справді – на таких, як він, тримається нехай такий дуже крихкий, але мир на наших територіях”, – сказала в коментарі “5-му каналу” колишній класний керівник Ігоря Валентина Овчаренко.
Солдат ЗСУ Ігор Петров загинув увечері 14 червня під час бою в районі селища Новотошківське на рідній Луганщині. Тоді в ході 4-годинного бою поранення отримали ще п’ятеро українських бійців.
Ігор помер у кареті “швидкої” від внутрішньої кровотечі. Поховали його в рідному Рубіжному. Залишилися батьки та дружина.

Сергій Жук

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Загинув через тиждень після свого 49-річчя.
14 червня, близько 21:00, коли українські бійці намагалися зупинити атаку супротивника неподалік шахти “Бутівка” на околиці Донецька, в окоп Жука влучив ворожий реактивний снаряд “Граду”. Боєць загинув на місці.
Похований у Демках Черкаської області. Залишилися мати, дружина, дочка та онука.

Сергій Остапчук

У 2014 році був мобілізований, згодом вирішив продовжити службу на контракті. Із 2016-го служив у 72-й окремій механізованій бригаді ЗСУ механіком-водієм БМП. Кілька тижнів не дожив до свого 48-річчя.
24 червня в районі смт Луганське на Світлодарській дузі хмельничанин отримав тяжкі осколкові поранення в голову і грудну клітку.
Зі слів координатора центру допомоги учасникам АТО Наталії Дзекар, Остапчук чергував на блокпосту зі своїм товаришем, коли під час чергової атаки противника перед ними розірвалася міна. Обох бійців одразу відвезли до лікарні. Лікарі реанімаційного відділення лікарні в Бахмуті боролися за їхні життя до останнього, але Сергія врятувати не вдалося.
Поховали загиблого бійця на Алеї слави кладовища в Хмельницькому. Залишилися батьки та двоє братів.

Руслан Баглик

Старший солдат, навідник 2-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Руслан Баглик народився 29 вересня 1997 року в місті Тростянець Сумської області. Його батько був ветераном Афганістану.
В ЗСУ – з 2015 року, із березня 2018-го – в 92 омбр.
19 червня під Авдіївкою 20-річний боєць отримав важке поранення в голову. У непритомному стані його доставили до Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, де після шести днів глибокої коми Руслан пішов із життя 25 червня. Поруч з ним був батько-ветеран.
Поховали Руслана Баглика у селі Станова під Тростянцем, де він закінчував школу та мешкав.
Залишилися батьки й наречена.

Артур Федосенко

У 2016 році підписав контракт із ЗСУ. Служив у званні старшого солдата у військовій частині А1469 (військовий аеродром “Канатове” біля Кропивницького) на посаді водія-електрика радіопеленгаторного пункту радіотехнічного центру вузла зв’язку та радіотехнічного забезпечення.
26 червня близько 20:30 біля Мар’їнки (Донецька область) життя 47-річного військового обірвала куля ворожого снайпера.
Поховали воїна на Алеї героїв Рівнянського кладовища у Кропивницькому. Залишилися дружина та доросла дочка.

Дмитро Петрушенко

Солдат, військовослужбовець мінометного взводу мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
У грудні 2017 року Петрушенко пішов служити на контракт до ЗСУ, а вже у січні разом зі своєю 93 омбр “Холодний Яр” опинився на передовій.
27 червня в бліндаж під селом Богданівка Донецької області влучив ворожий снаряд. Дмитро Петрушенко, Олександр Холін та Володимир Дяченко на спостережній позиції загинули на місці.
“Близько 16-ї години пішло в хід важке озброєння, заборонене Мінськими домовленостями, таке як артилерія та міномети 120-міліметрові. Так склалася доля, що внаслідок влучання однієї з мін троє наших побратимів отримали поранення, несумісні із життям”, – розповів прес-офіцер 93 омбр Андрій Міхейченко.
У Дмитра Петрушенка залишилися батьки, дружина та син, який служить у Нацгвардії.

Олександр Холін

Олександр Холін у лавах ЗСУ – з осені 2015 року. Спершу служив у 53-й окремій механізованій бригаді; у квітні 2016-го перевівся в 93 омбр (солдат мінометної батареї 3-го механізованого батальйону).
Брав участь у боях за Кримське на Луганщині та на Донецькому напрямку.
Загинув 27 червня в районі села Богданівка Донецької області разом із двома побратимами, коли в їхній бліндаж прилетів ворожий снаряд. Залишилась дружина.

Володимир Дяченко

Солдат 93 омбр. Один із трьох загиблих 27 червня в районі села Богданівка Донецької області, внаслідок прямого влучання в бліндаж ворожого снаряду.
Залишився син.

Валерій Шишак

Народився 12 грудня 1960 року в Сєвєродонецьку, там і прожив фактично все своє життя. Він мав значний воєнний досвід: свого часу служив в Афганістані. І хоча був уже на пенсії, коли війна прийшла на Батьківщину, пішов захищати свій рідний Донбас добровольцем у батальйон МВС “Луганськ-1”. Згодом перейшов у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила ЗСУ (молодший лейтенант, командир відділення у 1-му батальйоні).
У своєму підрозділі 57-річний Валерій Казимирович був найстаршим. Він загинув 28 червня в районі селища Південне, неподалік від окупованої Горлівки, коли намагався витягти з поля бою пораненого бійця Андрія Волоса.
Поховали Валерія Шишака в Сєвєродонецьку. Залишилися дружина, дорослі син і дочка.

Андрій Волос

Старший солдат, військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади.
У 2015 році вступив до лав ЗСУ. У травні 2018 року військовий одружився, але повернувся на фронт. Вже через місяць після весілля його вагітна дружина стала вдовою.
22-річний Андрій загинув уранці 28 червня, в той чорний День Конституції, коли українські Збройні сили втратили загиблими відразу чотирьох бійців. Це його, тяжко пораненого, намагався витягти з поля бою командир взводу Валерій Шишак.
Андрію Волосу снайперська куля влучила фактично в серце, пройшовши між пластинами бронежилета.
Про те, що ї сина більше немає, мати Волоса дізналася в реанімації – за день до загибелі Андрія їй зробили операцію з видалення пухлини. Саме мати ухвалила рішення поховати сина 1 липня в Омельному, поряд із могилами її рідних. Хоча влада і військові пропонували, щоб Волоса поховали в Луцьку на Алеї слави. Залишилися мати, вітчим та вагітна дружина.

Владислав Гусейнов «Швед»

Молодший сержант, військовослужбовець 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Влад загинув 28 червня внаслідок бойових дій під Авдіївкою.
“На Донецькому напрямку під прицільному обстрілом ворога у вечірній час опинилися захисники Авдіївки, де по завершенню робіт на Донецькій фільтрувальний станції противник відкрив вогонь з автоматичних гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Для забезпечення припинення вогню вогонь у відповідь відкривали підрозділи бойової охорони. В ході бою загинув молодший сержант Гусейнов Владислав, який разом зі своїми побратимами утримував позицію бойової охорони попереду наших підрозділів. Ціною власного життя вогнева точка противника була подавлена”, – повідомив речник прес-центру Об’єднаних сил Микола Бондарчук.
Поховали Влада 1 липня в рідному Первомайському.

Геннадій Нємцов

Старший сержант, військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців. Пішов у Збройні сили під час шостої хвилі мобілізації, в липні 2015-го. На той час його син-контрактник уже майже рік був в АТО, тож батько не вагався.
“Їду із задоволенням. Синові 24 роки, і він вже рік там перебуває. Служить за контрактом. Мене не відмовляв – навпаки, пишається вчинком батька. А от дружина та донька переживають. Однак як би там не було, я вважаю, що мушу бути там”, – розповідав Нємцов-старший черкаським журналістам 14 липня 2015-го, вирушаючи в навчальний центр.
Згодом Геннадій Євгенович продовжив службу в ЗСУ за контрактом.
Він загинув у ніч із 28-го на 29 червня 2018-го, боронячи підступи до Світлодарська в Донецькій області. Противник вів вогонь з гранатометів та великокаліберних кулеметів. Отримані під час вогневого зіткнення поранення для Геннадія виявилися несумісні з життям.
Ховають воїна 2 липня на Алеї героїв 4-го кладовища міста Черкаси.
Залишилися дружина, дорослий син (учасник бойових дій на сході України з 2014 року) та донька.