Військові із сучасними протезами беруть участь у світових...
Військові із сучасними протезами беруть участь у світових змаганнях; бійці на візках показують неймовірні результати фізичної підготовки; захисники України зі складними травмами підкорюють гори.
Такі повідомлення з’являються у ЗМІ мало не щодня. Вони вражають, надихають і дають зрозуміти, що українські захисники навіть після війни продовжують боротьбу. Рідше журналісти показують інший бік травм: коли в шпиталях місяцями лікують бійців. Часто кістки, потрощені кулями, не зростаються й кінцівки, вражені осколками снарядів артилерії, слабшають щодня. Військовим пропонують чи не єдиний вихід — ампутацію. Утім, альтернатива є. Уже майже три роки Тиждень стежить за проектом «Біотех-реабілітація поранених». Це спільна ініціатива Всеукраїнського центру волонтерів People’s project та приватної столичної клініки. Суть у тому, що волонтери на інтернет-платформі збирають гроші, а в клініці проводять усі потрібні процедури. Якщо коротко: вирощують нові кістки зі стовбурових клітин поранених і вживлюють їх. Починали з 4–5 см, а нині відновлюють і 10–15 см кістки. Результати вражають! Після одужання бійці бігають, стрибають, далі служать у ЗСУ й активно займаються громадською роботою.
Він випромінює впевненість. На фотографіях, у розмові. Рішучий і дуже вимогливий до себе й до суспільства. Народжений уже в незалежній Україні, Михайло Майстренко у свої 21 добровольцем пішов на війну. Мешканець Луганська, хлопець спочатку був частиною добровольчого батальйону «Дніпро-1», а вже після поранення та одужання долучився до бригади швидкого реагування Національної гвардії.
«Півтора року прослужив рятувальником у пожежній частині Щастя (пожежну частину № 32 у Щасті, розташовану відразу за мостом, який веде з окупованого Луганська, за час війни постійно обстрілювали проросійські найманці, кілька будівель було пошкоджено, але рятувальники й досі працюють. — Ред.), а коли місто захопили, я просто на роботу потрапити не міг і вирішив піти в добровольчий батальйон. Мені та ще кільком знайомим хлопцям надійшло запрошення з «Дніпра-1». Така ситуація склалася у 2014-му, що рішення ухвалювали дуже швидко. Ніхто не мав часу на зволікання. Нас було 25 людей. Усі місцеві, з Луганщини, і всіх сприйняли дуже добре. Жодного натяку на те, що ми якісь сепаратисти, не було. Усі розуміли, що ми патріоти».
Виявилося, Михайло не тільки не радий окупантам, а ще й зброю вправно в руках тримає. У складі «Дніпра-1» він був у передових групах. Зокрема, і в Донецькому аеропорту. До того моменту, як 3 вересня 2014 року його було важко поранено в результаті прицільного обстрілу авто, у якому їхали бійці.
«Це сталося на під’їзді до ДАПу. Ми рухалися з Пісків. Уже на території аеропорту потрапили в засідку. Орієнтовно залишалося метрів 800 до будівлі. Ми мали окреме завдання та їхали його виконувати в аеропорт, але не доїхали. Потім таки потрапили туди, але мене привезли вже пораненим».
Так виглядала ключиця Михайла – окремі фрагменти кістки.
Після перших операцій лікарі зрозуміли, що в Михайла виник дефект правої ключиці. Бракувало 10 см кістки й рука просто не зросталася. Хлопець відчував постійний біль, не міг узяти рукою навіть найлегші предмети. Традиційна медицина пропонувала чекати. Тоді боєць наважився ризикнути й долучився до проекту «Біотех-реабілітація поранених». Михайло Майстернко став одним із перших, кому виростили та вживили фрагмент, якого бракувало.
«Я не сумнівався, коли йшов у проект. Бо інших варіантів не мав. Коли поспілкувався з лікарями, вони мені розповіли, як усе відбуватиметься. Сказали, що все буде добре. З’явилася якась упевненість, що вони мають рацію. Уже коли відбулася остання операція і мені вживили кістку, я почувався погано. Це серйозне втручання з досить болісними відчуттями. Особливо важкими були перші дні. А коли минуло два тижні, то я взагалі добре себе почував. Через тиждень після операції я вже поїхав додому в Дніпро. Звісно, ніяких рухів рукою ще не можна було робити. Приблизно два місяці я проходив із тугою пов’язкою. А потім почав потроху розробляти руку. Це теж непросто — змусити працювати руку, яка більше ніж два місяці не функціонувала. І вже в процесі реабілітації вона міцнішала, я відчув, як до мене повернулася сила».
Те, про що розповідає Михайло, аж ніяк не диво зцілення. Це результат кількох років кропіткої роботи лікарів. За збігом обставин, військових, які дістали поранення на Донбасі, на ноги ставлять медики з Донецька. Саме там ще в 1991-му стали досліджувати, як зі стовбурових клітин людини виростити нову кістку. Думали таким чином допомагати травмованим шахтарям. А виявилося, що розробка знадобилась у воєнний час. За три роки до проекту долучилося майже 80 військових зі Збройних Сил та добровольчих батальйонів. Майже повністю відновилися 30 із них. Їхні історії одужання до деталей описують волонтери на сайті й там же публікують дані нових пацієнтів. Адже щодня поранених лише більшає. І для їхнього одужання потрібні внески небайдужих. Міністерство охорони здоров’я поки що не погоджується фінансувати такі операції державним коштом. Пояснюють це тим, що технологія нова й щонайменше сотні (!!!) пацієнтів мають пройти клінічні дослідження.
Ті, у кого часу чекати роки немає, долучаються до проекту «Біотех-реабілітація поранених», бо бачать результати. Так, Михайло Майстренко днями пробіг свій другий напівмарафон. 21 км здолав у рідному Дніпрі, а потім у Львові. Спочатку за 1 год 37 хв, а потім за 1 год і 39 хв. Ці 2 хв різниці трішки засмутили бійця. Мовляв, міг і швидше пробігти, але спека, бруківка та різкі підйоми на дистанції в місті Лева завадили. Нині боєць тренується щодня та вже наступного року хоче підкорити марафонну дистанцію 42 км.
Складна травма й нова кістка аж ніяк не заважають жити повноцінно. Як і не були перепоною пройти складний, виснажливий добір до бригади швидкого реагування Національної гвардії. Про травму знають навіть не всі побратими та командири. Щоправда, нині Михайло взяв відпустку. Звільнився з Національної гвардії та вже півтора місяця здоровою рукою тримає свого новонародженого сина. І весь вільний час намагається проводити з родиною. Бо знає, як легко можна однієї миті втратити дім, сім’ю, друзів. Він із гордістю носить футболку з написом «Луганськ — це Україна» й упевнений, що майстерності та сили в армійців, вихованих війною, достатньо, щоби повернути його малу батьківщину під синьо-жовтий стяг.
Нагадуємо, що одужання Михайла та інших наших підопічних ветеранів стає можливим лише завдяки вашим пожертвам. Але нашої з вами допомоги потребують і інші бійці проекту «Біотех-реабілітація поранених». Ми закликаємо вас не лишатися осторонь і пам’ятати, що навіть незначні внески можуть стати частиною коштів, що врятують життя військового. Адже вони ризикували усім, щоб ми жили у мирі та спокої.
Джерело Тиждень.UA