Герої, яких забрала війна в лютому

Їх дев’ять, загиблих у лютому на передовій і померлих від ран у шпиталях. Вісім чоловіків, одна дівчина. Наймолодшому – лише 19, найстаршому – 39. П’ятеро – жертви обстрілів. Один поліг у ближньому бою з ДРГ. Двоє підірвалися на мінах. Ще один – помер у шпиталі після півроку боротьби за життя, також унаслідок поранення ворожим снайпером.

Згадаймо ж полеглих. Тих, які не дожили до весни.

Олександр Рибальченко на псевдо «Пломба»

Він був розвідник, командир відділення 93 ОМБр. «Пломбі» було 23. Народився 11 січня 1994 року. Сашка виховувала бабуся разом із його чотирма братами і сестрами.

Олександр воював за Україну з самого початку бойових дій на Сході у 2014 році. Спочатку був добровольцем батальйону МВС «Луганськ-1», а у 2015-му підписав контракт із ЗСУ, став до лав 93-ї бригади. Воював у Пісках, Трьохізбенці, у районі Бахмутської траси. У грудні 2017 року указом президента України Олександр був нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

Загинув 1 лютого під Маріуполем внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої (ворожій розтяжці), здійснюючи додаткову розвідку місцевості. Хлопця поховали у неділю, 4 лютого, в рідному селі Коржове Сватівського району Луганської області.

Дівчина Олександра – Олена Дмитренко – служила з ним в одному підрозділі. Нещодавно вона пішла у декретну відпустку; нині перебуває на п’ятому місяці вагітності.

Дмитро Сисков на псевдо «Провідник»

Сисков Дмитро Вадимович – військовослужбовець 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава» 58 ОМПБр, молодший сержант, водій.

Дмитрові було 37 років. Народився 18 червня 1980 року в місті Чернігів. У січні 2015 року пройшов навчання у таборі глибинної розвідки в Ніжині, БТРО «Чернігів». З травня 2015-го по вересень 2016 року – в складі 4-ї роти батальйону Нацгвардії «Донбас» на посаді водія (КрАЗ), пройшов також підготовку на водія БТР. Пройшов Маріуполь, Широкине, у липні 2015-го нагороджений нагрудним знаком НГУ «За доблесну службу». У вересні 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Як і чимало колишніх нацгвардійців «Донбасу», прийшов до 16 ОМПБ «Полтава» 58-ї бригади.

Трагічний інцидент стався на ділянці фронту, де відстань між сторонами становить приблизно 35 метрів. У 58-й бригаді заявляють про прихід до українських позицій ДРГ противника. Намагаючись оволодіти ними, бойовики захопили в полон пораненого бійця (Сискова), який до останнього набою стримував противника, надаючи можливість побратимам зайняти позиції і вибити російського агресора. Пораненого тягнули полем, не надавши першої медичної допомоги. А потім нахабно заявили про його смерть. Підтвердженням цього є фото, які терористи надсилали побратимам загиблого, супроводжуючи жахливі світлини погрозами та приниженнями. Протягом трьох днів тіло перебувало в моргу міста Кадіївка (кол. Стаханов) на непідконтрольній території.

Похований 17 лютого в Чернігові на Алеї героїв кладовища «Яцево». У Дмитра залишилася мати.

Олександр Гречук на псевдо «Якут»

Морпіхові Гречуку було 38 років. Народився 13 квітня 1979 року в селі Степове (Слобожанська селищна громада) Дніпровського району Дніпропетровської області.

15 лютого під час обстрілу в Приазов’ї загинув Гречук Олександр Васильович – старший матрос із 503-го окремого батальйону морської піхоти 36 обрмп 36 ОБрМП ВМС ЗСУ. 36-та бригада виконує бойові завдання в районі приморського села Широкине Донецької області. Олександр одружився під час служби в ЗСУ в червні 2017 року.

Юрій Кушнір

Юрій Миколайович Кушнір народився 19 червня 1978 року в селі Жилинці Ярмолинецького району Хмельницької області. Був сержантом, радіотелеграфістом 1-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54 ОМБр Збройних сил України.

На війні – з 2014 року, коли пішов добровольцем у спецпідрозділ МВС – хмельницьку роту «Богдан». Фатальними для воїна стало поранення, отримане від кулі снайпера ще 30 липня 2017 року в Мар’їнці (Донецька область). Вранці 18 лютого у військовому шпиталі в Києві він помер, хоч за його життя медики боролися понад півроку.

Поховали воїна на малій батьківщині 21 лютого.

Валерій Єгоров

19 лютого в Донецькій області внаслідок обстрілу з боку російсько-терористичних бандформувань, загинув командир розвідувального відділення розвідувального взводу 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, 28-річний сержант Валерій Єгоров.

Валерій народився 17 грудня 1989 року в місті Прилуки Чернігівської області. Закінчив Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж у 2008 році, здобув спеціальність «педагог-організатор». Закінчив також Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, отримав диплом бакалавра за спеціальністю «початкове навчання (практична психологія)».

Строкову службу проходив у феодосійському батальйоні морської піхоти в Криму. Призваний за мобілізацією вже 19 березня 2014 року – найперша хвиля. Спочатку служив у 1-й окремій танковій бригаді. Надалі перевівся до 34-го батальйону «Батьківщина» (Кіровоградська область). На фронті – з липня 2014-го. Був командиром гранатометного відділення, звільняв Торецьк, воював під Луганськом, біля Горлівки та Зайцевого. 25 грудня 2015 року втретє підписав контракт на проходження військової служби. У вільний час на фронті займався ковальством, яке було його захопленням.

Під час виконання бойового завдання 19 лютого 2018 року група сержанта Єгорова потрапила під обстріл з АГС-17, який став для командира відділення фатальним. Валерій дістав осколкове поранення у голову і ще дві години боровся за життя…

Похований 21 лютого в рідних Прилуках на кладовищі «Новий побут». У полеглого бійця залишилися батьки та старший брат.

Сабіна Галицька

Сабіна Станіславівна Галицька народилася 20 вересня 1994 року у селі Бастова Рудня Ємільчинського району Житомирської області. Закінчила Новоград-Волинський медичний коледж (2010-2014, освіта середня спеціальна, фельдшер). Після коледжу – з січня 2015 року – працювала поруч із мамою в Барашівській дільничій лікарні (с. Бараші Ємільчинського району, акушер. Рятувати життя, давати життя було покликанням дівчини.

У квітні 2016 вона добровільно пішла до Збройних сил на контракт, після НЦ «Десна» продовжила службу в «десятці», військова частина А4267 (10 ОГШБр). Протягом майже п’яти місяців Сабіна надавала допомогу пораненим на передовій. Це була вже друга її ротація на фронт.

Старша медична сестра приймально-сортувального відділення медроти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади загинула 20 лютого внаслідок обстрілу з боку бойовиків «ЛНР» біля села Катеринівка. Сабіна Галицька надавала медичну допомогу і українським бійцям, і цивільних. Останнього разу саме задля того вона намагалася дістатися сіл Катеринівка та Новоолександрівка, які нещодавно зайняли військові ЗСУ. По небезпечній дорозі наші військові їхали в бронетранспортері. Його й підбив «ПТРК-снайпер». Від травм, несумісних із життям, Сабіна загинула на місці. Снаряд не розірвався. Якби трапилося інакше, загиблих могло бути значно більше…

«Ми отримали звістку про те, що 23-річна українська медик була вбита, коли намагалася надати допомогу мирним жителям поблизу лінії зіткнення. Інцидент нагадує нам про продовження конфлікту в східній частині України, а також про те, що мирні жителі і ті, хто надає їм допомогу, перебувають в небезпеці щодня»… Це – слова із заяви речниці Державного департаменту США Хізер Науерт на брифінгу 22 лютого у Вашингтоні.

23 лютого, Сабіну Галицьку з військовими почестями провели в останню путь та поховали в рідному селі Бастова Рудня.

Ілля Сербін

Ілля Тарасович Сербін народився 1993 року. Жив у селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області.

Пішов до армії добровольцем. Служив у 54-му та 131-му окремих розвідувальних батальйонах. Згодом перевівся до 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь». До 25 ОМПБ Ілля перевівся, щоб служити разом із дружиною. Юлія Микитенко – раніше активістка руху «Відсіч», тепер теж військовослужбовець ЗСУ. вони побралися під час війни, 2015 року. Історія їхнього кохання стала частиною фотопроекту «Якби не війна».

Військовослужбовець 25 ОМПБ «Київська Русь» 54 ОМБр Ілля Сербін загинув у районі Світлодарської дуги — під час обстрілу з гранатомета АГС 22 лютого отримав поранення в шию, несумісне з життям. Поховали героя 25 лютого в Крюківщині.

Олександр Сівко

Сівко Олександр Володимирович народився 7 травня 1998 року в смт Пісківка Бородянського району Київської області.

У 2016 році закінчив Київський професійний ліцей будівництва і комунального господарства. Отримав спеціальність електромонтажника та слюсаря-електрика з ремонту електроустаткування на автомобільному транспорті.

У травні 2017-го Сашко підписав контракт зі Збройними силами. Після проходження підготовки в навчальному центрі «Десна»став на службу в перший батальйон 95 ОДШБр, що в Житомирі.

25 лютого загинув від кулі снайпера на позиції шахта «Бутівка» під Авдіївкою (Донеччина). Йому було лише 19. Залишилися батьки і старший брат.

Олександр Казміров

Олександр Казміров – родом із села Щербані Старосинявського району Хмельницької області.

Вступив на службу за контрактом до Збройних сил 2016 року. 21-річний військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила ЗСУ Олександр Казміров зазнав поранення внаслідок підриву на міні 18 лютого. Був доправлений у Харківський госпіталь. Тиждень перебував у комі. Не приходячи до тями, помер у ніч із 25 на 26 лютого.

Воїна поховали у перший день весни, 1 березня, в селі Шарівка Ярмолинецього району, звідки родом його батько.

Вічна пам’ять полеглим героям, які віддали життя за Україну!

Центр волонтерів People’s Project висловлює щиру подяку виданню Новинарня та особисто Дмитру Лиховію.