«Кохана, я вдома!» Як вижити бійцю після війни

З якими проблемами стикаються в мирному житті воїни, демобілізовані із зони АТО, що таке посттравматичний і післявоєнний синдром, і як допомогти солдату вижити після війни.

Розгубленість, апатія, дратівливість і агресія, нерозуміння, як жити далі – багато бійців після повернення із зони АТО стикаються з цим. Навіть якщо тіло на війні залишилося неушкодженим, травми душі і постійний стан стресу не проходять безслідно. Від цього страждають і самі бійці, і їхні сім’ї.

Що відбувається в душі у людини, яка пройшла АТО? Чому буває так важко залишити війну – на війні, і повернутися в мирне життя. Як близькі можуть допомогти в цьому і хто ще, крім сім’ї, готовий допомагати бійцям реалізувати себе в мирному житті?

По всій Україні працюють волонтерські організації, спілки ветеранів АТО, об’єднання бойових побратимів, куди можна звертатися за допомогою, якщо після демобілізації не все складається гладко. На сайті проекту «Без броні» адреси цих організацій зібрані і розсортовані по регіонах України і напрямками допомоги.

Волонтери та ветеранські об’єднання працюють за принципом «рівний рівному» – разом з вузькими спеціалістами (психологами, психотерапевтами), ветеранам допомагають їхні бойові побратими. Такі ж бійці АТО, які демобілізувалися раніше. Вони самі пройшли через труднощі адаптації, і тепер особистим досвідом так авторитетом допомагають своїм бойовим братам. Багато з них отримали спеціалізовану підготовку, щоб вміти надавати професійну психологічну допомогу, коли це потрібно.

Ветерани довіряють один одному і розуміють один одного, як ніхто. Бо війна у них була спільна, і проблеми в мирному житті – теж.

Війна всередині. Чому він став іншим

Люди на війні дійсно дуже змінюються. Перша причина – чиста фізіологія. У зоні бойових дій життя солдата постійно під загрозою. Змінити це він не може, і єдиний спосіб вижити – це виробити нові шаблони поведінки. Боєць постійно насторожі, зауважує всі зміни в навколишньому середовищі, на будь-яку потенційну загрозу реагує миттєво. Ця реакція – ціна його життя і життя його побратимів. Тому вона так міцно, на рівні інстинктів, в’їдається в психіку.

Хлопці приходять з війни, але війна залишається всередині них, як постійний стрес. «Режим війни» в голові може включити найбуденніша ситуація.

Людина проходить повз відкриті двері у ванній – мозок сигналізує: це небезпека, там може бути ворог. Чує різкий гучний звук – грюкнули двері, розірвалася петарда – це обстріл, потрібно впасти на землю і знайти укриття. Це несвідомі прояви. Вони спрацьовують на рівні інстинкту, ще до того, як людина встигає оцінити обстановку.

Через постійне нервове напруження людина стає дратівливою, спалахує навіть через незначні речі. Вона злиться, кричить. Алкоголь допомагає розслабитися, але він же і загострює всі переживання.

Можуть з’являтися напади дезорієнтації: коли бійці, несподівано прокинувшись, не можуть збагнути, де знаходяться. Один з наших ветеранів розповідав, як він спав, і за вікном гримнув грім. Хлопець схопився, в повній впевненості, що він на війні, і що це обстріл. І в наметі він один – нікого з побратимів немає, зброї-екіпіровки немає. І його накрила паніка.

У багатьох демобілізованих з АТО безсоння – вони можуть бродити, не спати ночами. А якщо заснуть – мучаться кошмарами. Звідси депресії, відчуженість, підвищений рівень агресії.

Близько 20% демобілізованих бійців, окрім проблем з адаптацією, відчувають посттравматичний синдром. Цей стан психіки може діагностувати тільки психіатр, а впоратися з ним без допомоги фахівця складно.

Те, що відбувається з ветеранами – це не егоїзм, не хвороба. Це нормальна реакція психіки на травмуючі обставини.

Щоб повернутися до нормального життя, недостатньо просто приїхати додому. Потрібно навчитися відключати механізми, які забезпечують виживання в зоні АТО, і включати механізми, які потрібні в мирному житті. Щоб людина пам’ятала: темні двері ванної – це просто темні двері ванної. І це вже робота психолога, спеціаліста по роботі з посттравматичним військовим синдромом.

Друга причина того, що людина змінилася – переоцінка цінностей. У зоні АТО це відбувається дуже швидко. Гроші, статус, «понти» – все відходить на другий план. Уперед виходять глобальні цінності: вірність, відданість, чесність. На війні все або біле, або чорне. Є друг, є ворог. Друг захистить тебе, віддасть своє життя, і ти зробиш для нього те саме. Там неприпустимо, щоб тобі збрехали, бо це питання життя і смерті. Там все дуже чітко і прозоро.

Але, повернувшись в мирне життя, він бачить, що тут все по-старому. Там воюють і гинуть його побратими, тут хтось розважається, «клеїть» дівчат, хтось скаржиться, що на вечірку надіти нічого. Бійцеві це дико: там життя і смерть, а тут люди маються дурнею. І ця невідповідність – теж потужний дратівливий чинник.

Дружина – не побратим. Чому втрачається контакт із родиною

Під час війни найближчими людьми для бійця стали бойові побратими. Дружина вже не має в його очах такого статусу. Він з нею не воював, не ходив на завдання, вона не прикривала його від смерті. Дружина продовжує жити на рівні побутових справ: приготувати їжу, оплатити комуналку, зібрати дитину в школу. Їх роз’єднує занадто великий пласт переживань і подій.

Плюс, близькі не завжди розуміють, що пережив боєць. При спробі розповісти те, що накопичилося, від них відмахуються: «Досить вже говорити про цю війну», «Тут війни немає, забудь вже», «Не грузи, у тебе все занадто складно».

Так, здебільшого це дійсно важко слухати, надто важкі теми виринають. Але зцілення відбувається, тільки коли людина починає говорити про проблему.

Тільки не треба лізти в душу і вимагати розповідей. Починати потрібно з нейтральних тем: «Розкажи, що там було смішного, які випадки?». З таких смішних історій вже потроху відкривається, що у нього є в душі. Якщо боєць хоч щось починає говорити – це вже дуже добре. Тому що зазвичай вони закриті з тими, хто не був поруч.

Цілком можливо, що він почне говорити, і накриють спогади, полізуть якісь страшні речі, які він пережив. Звичайно, не кожен готовий вислухати таке. Але робити перелякані очі і тікати теж не вихід. Дуже обережно потрібно піднімати ці теми. Він розповість сам, коли буде готовий.

Чому він хоче повернутися в армію

Це типова реакція, і багато ветеранів АТО шукають можливість повернутися в армію. Чому так відбувається? У зоні бойових дій у бійців постійно підвищений рівень адреналіну. У мирному житті гормональний рівень різко падає і людина відчуває порожнечу, прісність. Вона хоче повернутися туди, де відчувала емоційний підйом. По суті, це адреналінозалежність.

Є спеціальні програми реабілітації – так звана адреналінотерапія. Ветеранів збирають і відправляють туди де можна контрольовано підвищити рівень адреналіну, наприклад, в гірські походи зі сходженням.

Подібні адреналінові сплески можна влаштовувати і вдома. Організуйте похід – але не такий, де ви йдете на пікнік, обвішані дітворою, а серйозний, на кілька днів. Шукайте активності з елементом екстриму: рибалка, квадроцикл тощо.

Ще одна причина прагнення повернутися – ветерани не знаходять сенсу в повсякденному житті. На війні у них була чітка ідея: відстояти свою землю. Повернувшись сюди, вони дезорієнтовані, не знаходять себе. Після війни вони зовсім інакше дивляться на речі, робота в офісі з 9:00 до 18:00 вже не надихає.

Війна «прокачала» їх – це вже зовсім інший рівень організаційних навичок, усвідомленості, продуктивності. Ми осягаємо це тренінгами особистісного росту, розумними книгами – а вони отримали в прискореному режимі. Ці якості – величезний потенціал для зростання. Але вони не бачать, де застосувати цей потенціал.

У центрах для ветеранів цих бійців залучають до громадської діяльності. Їм дають якусь мету, наприклад, «давайте відбудуємо парк для дітей». Енергію хлопців, їхнэ бажання робити щось важливе направляють в мирне русло. Їм кажуть: «ви відстоювали нашу країну там, а тепер давайте відбудовувати її тут, разом».

Бойове братство. Хто допомагає воїнам адаптуватися у мирному житті

Багато бійців стикаються з тим, що близькі не розуміють їх стану, не готові підтримувати. Без можливості впоратися зі своїми переживаннями, вимовити їх, вони замикаються в собі, не хочуть ні з ким контактувати, занурюються в апатію.

Але спілкуватися для них дуже важливо. Зцілення відбувається, коли проблему промовляти, а не заганяєш вглиб. І важливо спілкуватися саме з тими, хто розуміє, що відбувається з людиною, а не знецінює його переживання. У цьому сенсі спілкування бойових побратимів – безцінна можливість для адаптації.

В Ізраїлі в бойових діях брали участь 70% людей, але там найнижча статистика з посттравматичного синдрому. Вони дуже добре розуміють один одного. У сім’ї, де чоловік повернувся з бойових дій, дружина, майже напевно, теж служила. І вона не скаже: «Ти що, хворий? Як це ти боїшся феєрверків? Давай, контролюй себе».

У кожному місті України є центри підтримки ветеранів АТО. Там бійці знаходять побратимів, спілкуються і допомагають один одному за принципом «рівний рівному». Вони потрапляють в середу розуміючих людей.

Ми збираємо координати цих центрів у нас на сайті «Без броні». Там є ініціативи з юридичної підтримки, психологічної, медичної. Можна отримати нову професію, якщо відчуваєте, що в старій, довоєнній себе вичерпали.

Як допомогти бійцю прийти до тями. Що треба і не треба робити близьким

Прийміть стан вашого чоловіка, як неминучість. Він відновиться, але на це потрібен час. Наберіться терпіння і розуміння.

Облаштуйте побут

Щоб розуміти, що відбувається з чоловіком, проаналізуйте, як мислить боєць під час війни. Постарайтеся уникати гучних звуків, не хлопайте дверима, особливо вночі. Не робіть різких рухів. Не підходьте до людини ззаду – боєць може автоматично відреагувати на це, як на напад. Краще зверніться до нього, щоб він міг обернутися.

Не нагнітайте ситуацію

Так, повернувшись з війни, чоловіки відчувають проблеми. Але, якщо постійно твердити про агресію і алкоголізмі військових, про підвищений відсоток розлучень, людина, повертаючись з фронту, буде мимоволі підлаштовуватися під стереотип поведінки, якої від неї чекають.

Не обмежуйте спілкування з бойовими побратимами

Це дуже важливо для бійців, особливо в перші місяці після війни. Це середовище, де ветерани знаходять розуміння, можуть спокійно говорити про пережитий досвід. Це те саме продуктивне спілкування, яке дозволяє повернутися в мирне життя, і знайти собі застосування в ній.

Не знецінюйте пережитий досвід чоловіка

Людині, яка повернулася з війни, потрібно відновитися, повернутися до себе. Різним людям для цього потрібен різний час. Не потрібно говорити: «О, у тебе що такі слабкі нерви?», «Вася теж служив, але у нього немає таких проявів». Цим ви не підбадьорите людину, а завдасте болю і втратите довіру. У всіх військових досвід різний, і реакція психіки різна.

«Терпіти не можна піти». Що робити, коли постало питання розлучення

Коли розлучається звичайна сім’я, на це не звертають уваги. Коли розлучається сім’я після повернення чоловіка з АТО, громадська думка засуджує: кинула героя, він таке переніс, а вона не зрозуміла, не потерпіла.

Але в цій ситуації питання не до жінки, а до оточуючих, які надто полюбляють лізти в чужі справи з осудом і порадами. І до ЗМІ, які формують монолітний образ воїна з АТО.

У нас дві крайності: з одного боку – ідеальний герой, непогрішний і з ореолом, з іншого боку – неадекватні алкоголіки, які кидають гранати в натовп, б’ють дружину, розлучаються тощо.

Об’єктивного розуміння, що переживають і відчувають люди, які пройшли війну, у суспільстві немає. А, значить, близькі не готові до того, що їх чекає, не знають, як зрозуміти бійця і допомогти йому.

Якщо нерозуміння в сім’ї заходить занадто далеко, потрібно ставити питання ребром: «Тобі важливіше принципово не йти до психолога, або зберегти сім’ю? Я хочу сім’ю, тому давай пробувати». Не допомагає один психолог – шукайте іншого, другого, третього і т.д.

Але, в будь-якому випадку, агресію і насильство терпіти не можна. Жінка повинна робити так, як комфортно і безпечно їй та її дітям.

Як переконати чоловіка звернутися до психолога

Нас ніхто не вчить справлятися зі стресом. Ходити до психолога взагалі не прийнято, а найпоширеніший спосіб заспокоїтися – алкоголь. Але він тільки підвищує тривожність і агресію.

Звичайно, не можна змусити коня пити воду, і рішення звернутися за допомогою повинно виходити від самого бійця. Але багато чоловіків переконані, що піти до психолога або до психотерапевта – це недозволена слабкість: «Я мужик, я впораюся сам».

Дехто впевнений, що звернення до психолога автоматично вішає на них ярлик «псих». Були випадки, коли бійці, дізнавшись, що в їхньому місті відкрився Центр психологічної підтримки для дружин військових, дзвонили з передової дружині і забороняли туди йти, «щоб не засміяли сусіди».

У цих випадках допоможе рекомендація побратимів. Зазвичай, чоловіки, що служили разом, спілкуються часто і тісно – дружині не важко буде їх знайти. Поясніть ситуацію: чоловік не спить, не знаходить собі місця. Нехай побратим, зі своїм авторитетом, пояснить, що саме цей стан нікуди не зникне, потрібно звертатися до психолога, і нічого страшного в цьому немає.

Якщо побратими чоловіка і самі схильні до таких же упереджень, звертайтеся безпосередньо до Центру обслуговування ветеранів АТО. Ці організації цілеспрямовано навчають колишніх бійців, щоб вони могли працювати з побратимами, допомагати їм справлятися з наслідками посттравматичного синдрому.

Хлопці самі зв’язуються з бійцями, яким потрібна допомога, і допомагають їм вибратися з шкаралупи посттравматичного стану. Вже є кілька сотень фахівців, які готові прийти, поговорити про бої, про переживання, як рівний з рівним. Це найефективніший спосіб роботи.

Якщо ж боєць не хоче йти до терапевта, він може піти на курси психологічної самодопомоги. Там вчать технікам дихання, що робити при безсонні, або при панічній атаці, або як вивести себе зі ступору. На сайті «Без броні» ми збираємо всі подібні ініціативи, сортуємо їх по містах, щоб люди знали, куди йти.

Текст: Анастасія Мельниченко, координатор проекту соціально-психологічної адаптації ветеранів АТО
Фото: ілюстративні, з вільних джерел