Нещодавно нам вдалося поговорити з легендарним армійським снайпером, командиром окремої роти снайперів у складі 17 ОТБр. Сьогодні ми публікуємо черговий спогад з того періоду, коли рота снайперів утримувала опорний пункт на одному з найгарячіших напрямків на Луганщині. Фото традиційно не буде: ходили не фотографувати, а працювати. Як і раніше, оповідь від першої особи, попередню ж частину розповіді ви можете знайти за посиланням.
Всі найцікавіші випадки траплялися дійсно випадково. От наприклад: зима. Сусідні піхотинці пішли на якісь дачі там поруч. Вийшли і зникли. Ми вже почали хвилюватись: зникли два бійці, може втрапили у халепу, хоча пострілів ми і не чули. Аж ні: ось прибігли ці двоє відморожених контрактників, і почали наперебій захоплено розказувати, як вони заблукали і випадково вийшли на танк. Який іще танк? А бог його зна, кілометри за два від наших позицій. Танк терористів, просто стоїть.
Це фото бійців роти снайперів ще минулої зими
Ну, спочатку ніхто не повірив, танків там бути не має. Поклав карту – в карті вони не розбираються, показали хіба дуже приблизно. Почав розпитувати що й до чого, – є якийсь бліндаж, поруч там стоїть танк. Танк давно не заводився, бо він весь обмерзлий, вкритий інеєм та снігом. Ну, це зрозуміло – якби він завівся, ми б це одразу почули. Взимку дуже далеко чути, ну, а танк, щоб постійно бути у боєздатному стані, мусить постійно прогрівати двигун – наш, наприклад, заводився двічі на день.
Ну, що ж. Танк то й танк – вирішили ми все перевірити. В цей же день, як на зло, до нас мала приїхати якась комісія, і ми просто мусили бути всі на місцях. Але спокуса глянути на цей танк була такою великою, що ми не втримались. Тож прокинулися якомога раніше, зібрались і пішли приблизно у тому напрямку. Майже одразу ми вийшли на сліди піхотинців: вони, звісно, добре там попетляли, тож ми повністю повторили їхній маршрут, і, зрештою, таки дійсно вийшли на танк.
Бійці роти снайперів на тренуванні. Цілком можливо, що й учасники цієї історії!
Суть дуже проста: решту деталей ми взнали вже дещо потім. Танк і справді поламався, тож своєчасно не відійшов. Командири терористів залишили із ним екіпаж, але чомусь не три, а два чоловіка. Вони відкопали поруч бліндаж, поставили пічку-“буржуйку” і тихо собі там жили. Судячи з банок-пляшок, накиданих поруч, сиділи вони там мінімум два тижні, чи чекали, поки їх відтягнуть, чи ще щось – неясно, просто сиділи там і пили.
Ну, ми підійшли і спостерігаємо, поки нічого не зрозуміло, – де хто, може, хто в танку, може, в секреті, може, навколо все заміновано. І от з бліндажа вилітає пляшка з-під горілки. Потім пара консервних банок. Потім вийшов до вітру один. Потім другий. Третього ми довго чекали, та так і не дочекались. Потім вони вийшли разом – ламати дрова для пічки. Ламали-ламали, і рушили у наш бік, тож нам не лишалося нічого іншого, як зняти їх обох. Чекали, доки на постріли вийде і третій, та так і не дочекались. Підійшли і закидали бліндаж гранатами – та виявилося, нікого там більше і не було.
І от ситуація. Ми підійшли. Добряче нашуміли. До наших позицій два з половиною кілометри, до терористів – ну хіба півтора. Шум серйозний – постріли, гранати, глушників у нас тоді ще не було. Зараз почнуться веселощі. Що робити з тим танком? Давайте його відженемо до нас! Як відженемо? Хто вміє? Не вміє ніхто. Залізли досередини. Я щось десь колись бачив, поторсав там щось, але ж ясно, що якщо він тут вже стільки стоїть, то зламаний явно серйозно. Ну, що робити – шкода, але взяли їхній боєкомплект, гарненько все замінували, затягнули розтяжками, і хутчіше втекли.
І щооойно ми заскочили на наші позиції, як комісія вже тут як тут. Приїхали офіцери, де командир «опорника»? – А ось він і я. Ми відзвітували, мовляв, робимо оперативний обхід позицій, ситуація штатна, все без пригод. І от саме у цей момент з боку танка ЯЯЯК ЖАХНЕ! Звісно ж, офіцери живо зацікавилися – і що б це воно могло таке бути? Ну, ми й відпиратись не стали, розповіли все про той танк. Варто сказати, що скандал був ще гучнішим, ніж той клятий вибух. Як же так можна? Хто ж це дозволив? Хто дав наказ? Добре, що був толковий комбат, який потім із батальйоном пішов у іншу бригаду. Він нас і прикрив: мовляв, дав наказ перевірити інформацію і діяти за обставинами. От хлопці й відпрацювали.
Фіналом усієї історії стало позбавлення премій – на той час це була найпопулярніша форма покарання. Та що ж, знищити ворожий танк – це таки було того варте.
Друзі, ми щиро сподіваємося, що читати реальні спогади учасника цієї війни вам і справді цікаво. Ми готуємо до публікації наступні частини розповіді, а поки, користуючись нагодою, акцентуємо вашу увагу саме на моменті із глушниками. Саме через те, що їх тоді не було, бійці надмірно нашуміли, наразили себе на небезпеку і, зрештою, втрапили у халепу із перевіркою. Тож саме для потреб українських снайперів ми започаткували окремий проект «Я снайпер». У рамках проекту ми збираємо пожертви тих, хто волів би допомогти Армії, і купуємо необхідне спорядження для влучних стрільців. От саме зараз ми збираємо чергову передачу для снайперів спецпідрозділу, що активно працює на передовій. Глушники, метеостанції, теплоприціли, оптика – всього цього хлопці потребують для активної та безпечної роботи. Тож саме зараз ваші внески будуть дуже доречні: інколи навіть кілька гривень здатні докорінно змінити усю ситуацію. Друзі, долучайтеся до проекту – перемогти у війні ми можемо виключно разом.