Його обличчя геть непримітне, як у сотень людей навколо, от тільки вирізняє його м’який, дещо стомлений і добрий вираз. Стріти такого на вулиці, то хіба оглянутися і усміхнутися вслід. Мало хто міг би уявити, що тривалий час саме цей чоловік утримував найгарячіші точки фронту на чолі унікального армійського підрозділу. Та і зараз його хлопці активно наводять на ворога жах.
Найстарші бійці підрозділу вшановують пам’ять полеглих побратимів
Щоразу, як видається нагода, ми підкреслюємо наше тепле і приязне ставлення до цих бійців. Рота снайперів 17 Окремої танкової бригади – так от чудернацько розпорядилася доля, аби саме на базі бронетанкового підрозділу знайшли прихисток влучні стрільці. Нижче одна з історій з бойового життя, які має в запасі командир. Тож поділимося із вами розповіддю з перших вуст.
…Ми ніколи не сиділи на ВОПі спокійно. Нас вчили іншому, тому ми постійно виходили вперед – снайпер мусить постійно вчитись на практиці. Я постійно брав одного чи пару бійців, і ми виходили до ворожих позицій – карта перед нами, де хто стоїть, ми вже знали.
Один зі снайперів підрозділу. Хтозна, може історія саме про нього?
Зі зрозумілих причин, актуальних фото саме з того виходу в нас немає. Йшли працювати, а не знімати
Неподалік від нас було невелике село, розташоване у сірій зоні, фактично нічийне. Але навіть попри жорсткі бої, там і досі жили люди – таки вціліло кілька дворів. В одному з обстрілів дуже постраждав якийсь залізничний котел неподалік від нас – саме він забезпечував нас гарячою водою, тож коли його рознесло, відтоді бані в нас вже не було.
Як митися? Вирішили поцікавитись, що там є у селі. Виявилось, що там є сім’я, а у них своя сауна, куди вони радо запрошують всіх охочих – от там і можна помитись. Є лише одне маленьке “Але”: ходити туди можна лише у певні дні тижня. Бо ж у інші дні там… полощуться терористи!
Нам такий стан речей видався неприйнятним: ми ж снайпери, приїхали сюди воювати – які домовленості можуть бути із терористами? Баньку ту ми розвідали, і вирішили в один із «сєпарських» днів вийти попрацювати.
Певну роль у всій цій історії зіграло і інше. Це був кінець 14-го року: тоді у армії не було практично нічого. Конкретно у нас не було машин: ну, був якийсь КАМАЗ, за потреби могли взяти нічийне покинуте авто, скористатися і залишити знову. Але власних, таких необхідних для повсякденної роботи машин в нас тоді не було.
«Кістяк» бойового підрозділу – окремої роти снайперів 17 ОТБр
І от, власне, сам вихід. Ми дібралися на позиції біля сауни, дивимось, а біля неї стоїть… УАЗ «Патріот» – новісінький, блискучий, як наче спеціально для нас його сюди пригнали – хіба що на дверях наліпка з сєпарською символікою. У нас аж очі загорілися: вирішили ми не тільки добре попрацювати, а й забрати у терористів цей УАЗ. І от, в машині саме нікого: терористи уже в сауні, ми трохи почекали, огледілись, і крадемося до машини.
Підповзли ми до цього УАЗа, відкрили пасажирські двері, поліз я сам досередини. Я ж дуже часто бачив таке у кіно – думаю, ключів немає, то виб’ю замок, з’єднаю два дроти, заведемося та і поїдемо назад на новій машинці. Але реальність видалася зовсім інакшою: щойно розколупав ту кришку, як звідти вивалився цілий клубок незрозумілих дротів та контактів. Щоб не збрехати, їх там різних було десь зо тридцять. Що з’єднувати? Що куди тикати? Біс його знає. Жару додало і те, що терористи вже саме домилися і чутно вовтузилися у коридорі, мабуть, вийшли курити.
Стало ясно, що тихенько вкрасти машину з під-носа просто не вийде, тому вирішили дочекатися сєпарів, і, може, заберемо машину хоч так. Замінували двері, – підклали туди гранату, – розповзлися на позиції, кулеметника посадили праворуч, хай прикриває, як що, і стали чекати. Ми сподівалися, що ми акуратно знімемо їх пострілами через вікна УАЗа, і тоді машину можна буде забрати вже безпечно, навіть з ключами. Дістати собі трофейне авто тоді стало нашою ідеєю фікс.
Звісно ж, і тут вийшло зовсім не так, як гадалось.
Першим вийшов водій. Він вже дійшов до машини, як ще троє терористів тільки вийшли з будівлі і дійшли до воріт. Водій смикнув двері, вибух – решта впали на землю і почали відстрілюватись. Нашого кулеметника усатанило, у гарячці бою він перетворив ту машину на решето – не лишив у ній і живого місця. Решту сєпарів ми заспокоїли, та все, що встигли – зібрати зброю та документи і швидко втекти, поки не підтягнулося підкріплення терористів. Ті три кілометри снігом ми, певно, здолали з якимось новим світовим рекордом. Єдине, що приємно, що хоч зігрілись – бо на тих клятих сєпарів ми чатували довго, то люто промерзли, лежачи у снігу.
Потім була й інша цікава історія.
Тут ми перервемося і відкладемо подальшу розповідь до наступної публікації – у бесіді командир снайперів розповів дуже багато цікавого. Залишайтеся з нами: поки ж було б доречним трішки допомогти нашим стрільцям. Ми пропонуємо вам чудовий спосіб: у рамках відповідного благодійного проекту «Я снайпер» Центр волонтерів People’s Project збирає пожертви та купує необхідне спорядження для снайперів. Значна частина пожертв, зібраних в рамках проекту, пішла саме на потреби роти влучних стрільців 17 ОТБр. Втім, певні, ви розумієте: війна – заняття дуже витратне, і військовим постійно потрібне нове спеціальне спорядження та амуніція. Тож навіть кілька гривень пожертв на рахунки проекту будуть дуже доречні і зараз – війна все ще триває.
