Текст: Серж Марко
Ранок. Ми крокуємо по полю, трохи правіш гуркочуть гармати. Звичайний Маріупольський ранок. Постійні бої, торохкотіння стрілецької. Розвідник, що йде попереду, навіть вухом не веде. Лиш інколи флегматично робить ремарки:
– Приліт. Вихід. А це першій роті прилетіло. Вони насипають, їх зараз будуть намагатися в бліндажі загнати …
От такі зараз усі околиці Маріуполя
Під Маріуполем нині тиші не буває. Ми йдемо польовим шляхом, на горизонті крутяться вітряки, в полі видніються прильоти ворожої артилерії – вирви можна знайти від будь-яких найбільших калібрів.
– А ось тут давайте швидко бігом і пригнувшись – командує розвідник і показує чудовий наочний приклад. Ми виходимо на площину, яку бачить і прострілює ворог. Затримуватися тут точно не варто…
Так-так, саме волонтерський
Ми пробігаємо зазначену небезпечну ділянку і стрибаємо в окопи. Буквально відразу ж я натикаюся на бінокль People’s Project. На автоматі, що висить біля входу в бліндаж, мило побліскує наш коліматор. Наш батальйон. Наші морпіхи.
Зненацька вибух, просто над вухом! Мерщій падаємо на дно окопу.
«Сапог»! – кричить боєць, що кудись біжить окопом. Певно, на увазі він мав СПГ-9, а не поширене взуття.
– Таки помітили нас по дорозі, – шкіриться розвідник: – Для кулемета далеко, вони зазвичай рідко стріляють. А тут навіть «сапога» не пошкодували.
За спиною гуркіт: це ввічлива відповідь, вже наш «сапог» полетів у бік терористів, адже безкарно стріляти в морпіхів не вийде. Десь далеко звучить розрив, а ми йдемо в бліндаж – записати нові потреби хлопців і випити той найсмачніший чай, який так чудово смакує після багатогодинних переходів по полях і зеленці, в куряві і під палючим сонцем. Ми сидимо з кружками і дивимося, як лівіше над позиціями морпіхів за три кілометри піднімається дим після ворожого артобстрілу.
Там, на задньому плані – той самий «сапог»
– Дим жовтий з білим, – спокійно сьорбає чай розвідник: – Якби кудись влучили, то дим був би чорний, боєкомплект і техніка горять геть по-іншому. А тут, судячи з усього, знову поля підпалили …
З посадки морпіхів починають працювати гранатомети і кулемети. Гуркіт, знову морпіхам прилетіла міна. Секунда, і бій знову триває. Окопаних і злих чорних беретів так просто під землю не загнати. Бої тривають. Це поле під Маріуполем, де одноманітний степ розбавляють хіба застиглі флегматичні вітряки, перетворилося на окремий плацдарм. Тут гарчать танки і бухає артилерія, тут тріщать кулемети і гупають гранатомети, тут палають часті пожежі після артобстрілів. Тут у полях і зеленці причаїлися хлопці, які пройшли артобстріли і зиму в промерзлій землі. Вони невпинно сунуть в бік противника, незважаючи на все те, що їм намагалися протиставити бойовики. Тут люди звикли до постійних боїв і сприймають їх як належне. Тут вже сім місяців найгарячіша точка в зоні АТО.
Тут стоять морпіхи.
Допомогти нашим Морпіхам і прискорити нашу спільну перемогу можете й ви: на благодійні внески, зібрані в рамках проекту “Захисники Маріуполя“, ми купуємо необхідне обладнання для батальйону Морської піхоти, який тримає оборону під Маріуполем і захищає це чудове українське місто від навали окупантів. Долучайтеся до проекту – Морпіхи і справді того дуже варті!
