Друга частина оповіді про волонтерську подорож до Маріуполя, у передмісті якого тримає позиції Морська піхота. Сьогодні розповімо про саме місто і згадаємо про хороше радіо. Отже далі – частини «Маріуполь» та «Армія FM», дещо переплетені між собою.
Початок розповіді читайте за посиланням: «Форди» для Морської піхоти. Частина перша
Маріуполь
Ось і Маріуполь. Хижо щериться колючим дротом, протитанковими їжаками та велетенськими бетонними тетраподами блокпост. Раніше ці тетраподи слугували елементом укріплення берегової лінії та художніми об’єктами: свого часу до Дня міста їх розмалювали професійні художники. Нині ж бачити ці яскраві бетонні велети у якості укріплень на блокпостах досить дико.
Блокпост перед Маріуполем. Так-так, ми знаємо, це фото ми використали і у попередній новині
На самому блокпосту пильнує Нацгвардія — гальмують усіх, будь ти хоч місцевий, хоч гість із іншого регіону. Звісно ж, наші машини викликають певний інтерес. Хлопці обступили машину, перевіряють документи. Попри відносно позитивне ставлення, колючий погляд обмацує всі дрібнички. На душі трохи тривожно — друзі друзями, та звідкись у тебе цілиться прихований кулемет, на узбіччі висять таблички, шкіриться череп — чи то заміновано, чи просто попереджають про можливий снаряд, що причаївся в траві. В будь-якому разі, з‘їжджати з дороги бажання немає зовсім.
Не заснути ще б хоч півгодини – ось там, попереду, вже сам Маріуполь
Маріуполь ще спить, ця сонна дрімота одразу ж навалюється і на нас: машини досить комфортні, тож чотирнадцять годин дороги промайнули, як одна мить. Та щойно перетнули межу міста, і ось Макс уже тре очі, сон навалився буквально за лічені секунди. Сьома ранку, вулицями в‘яло снують перші тролейбуси. На зупинках, мов горобці, туляться сонні містяни — школи, роботи, все, куди поспішають щоранку.
Поодинокі сонні тролейбуси потроху виповзають на маршрут
Славетне місто на морському узбережжі, Маріуполь завжди мало чим нагадував курорт — на березі протягнувся металургійний завод, значну частину узбережжя формує промисловий відвал. Смуга води вздовж відвалу яскраво-зеленого кольору — і будьте певні, не від цілющих властивостей чи надлишку морських мешканців.
Хай знає кожен поганець: Маріуполь був, є і буде тільки українським містом
Маріуполь не міняється із роками — така ж чудернацька мішанина із витворів архітектури, модернових будинків, нанизаних на лінію промислових труб. Саме металургійний завод формує міську лінію — і, в залежності від напрямку вітру, густий смог ховає у собі то одну, то іншу частину міста.
Армія FM
Чотирнадцять годин за кермом, та можемо дозволити собі поспати лише двадцять хвилин. На нас вже чекають у центрі — там заплановано спільний брифінг щодо відкриття в місті нової радіостанції. І от про неї ми розкажемо трохи докладніше.
Щойно приїхали. Містяни з цікавістю та обережністю поглядають на машини
Так вже сталося, що із початком війни культурний простір України змінився відчутно мало. Чи не кожна радіостанція радо надає ефірний час різноманітним дволиким культуртрегерам ворога, чи не з кожного динаміка й далі лунає російська попса чи огидний блатняк, а от почути щось патріотичне чи правдиву інформацію про армію та оборону з перших рук й досі дуже складно. Що й говорити про окуповані території, де культурно-просвітницька робота українського радіо та протидія ворожій пропаганді практично відсутні. Цю ситуацію потроху ламають хіба окремі ентузіасти. З головним натхненником та організатором радіо «Армія FM» та її колегою ми й мали честь рушити у спільну подорож. Яна Холодна та Сергій Телятицький, військові, співробітники «Військового телебачення» і просто чудові й приємні люди, від початку подорожі керували одним із наших авто. Так сталося, що напередодні «Армія FM» на частоті 89.5 почало мовити і в Маріуполі — і от саме презентації нового патріотичного радіо і було присвячено майбутній брифінг.
«Сіміки», міська влада, військові – спільними зусиллями охопили радіомовленням і Маріуполь
Фото: Facebook Яна Холодна
Спільний брифінг військових, місцевої влади та власне керівника «Армія FM», як і значні зусилля у впровадженні патріотичного радіо, організувала Служба військово-цивільного співробітництва — їм ми теж хочемо висловити окрему подяку. Ці мурахи війни, заслуги яких ніколи не виходять на перший план, роблять титанічні обсяги найчорнішої роботи. Взаємодія та підтримка цивільних у зонах бойових дій та прифронтових територіях, культурно-просвітницька робота, організаційні питання у роботі армії, взаємодопомога волонтерам — сіміки, ми щиро вдячні вам за непомітну, але таку необхідну роботу.
Доба без сну, двадцять хвилин, аби причепуритися.
Підполковник ЗСУ Яна Холодна виглядає прекрасно, як і завжди. Як цим жінкам таке вдається?
На виході з брифінгу нас вже переймає преса — обступили Максима, подалі Серж Марко трохи знітився перед молодою кореспонденткою, оператори та журналісти, мов комахи, обліпили велетенські машини.
І тут фурор: журналісти одразу ж накинулись на волонтерів
Місцеві у захопленні дивляться на машини, трохи далі для морпіхів проводять святковий концерт — і «чорні берети» заздрісно поглядають на машини.
Сашко трохи соромиться. Зробив дуже багато, а хвалитись не хоче
Є час окинути оком і саме місто. Маріуполь і досі тяжко поранений. Два роки тому терористи обстріляли східні околиці із «Градів», віддалену канонаду чутно тут і сьогодні. Відтепер у місті живе страх — певною мірою терористи досягнули своєї мети.
Схоже, у скорому часі тут ремонт не завершать
Ось хатинка, незавершений ремонт — чи варто продовжувати, адже хтозна, що буде далі. Ось фешенебельний заклад — та вікна і посьогодні, у тривожному очікуванні, закладено мішками з піском. Проте люди звикають до всього, і життя тут іде своїм розміреним темпом.
Вікна дорогого ресторану у центрі і посьогодні закладено мішками з піском
Дехто з військових справедливо ремствує — ми тут гинемо, поки ви жируєте у тилу. Що ж, це справедливо і по відношенню до Маріуполя. Навіть у прифронтовому місті люди звикають до всього, попри відчутний страх, життя тут не спиняється ні на хвилину.
Через численну діаспору Маріуполь неофіційно називають «грецькою столицею» України.
Хто цей колоритний чоловік? Заводський робітник? Нащадок давньогрецьких філософів?
Контраст разючий: ось ресторан, місцевий істеблішмент вирішує свої справи, раз по раз відправляючи до рота шматок соковитого стейку. Ось метрів двісті подалі: тут з самого ранку купчаться люди, гуманітарна місія ООН роздає допомогу нужденним.
Черга за гуманітаркою тут із самого світанку
У справах заїжджаємо на вокзал, тут же підходять військові. Військова служба правопорядку — от зараз, думаємо, попоп‘ють нам крові. Машини ж без номерів, хтозна, хто ми взагалі такі і що робимо у прифронтовому місті.
Вітаються, старший офіцер притримує руку в долоні, кілька секунд буквально сканує поглядом. «Це ж ви волонтери, привезли машини морпіхам?» – На душі відлягає. Старший офіцер виявився заступником коменданта – поставились дуже привітно, єдине, що попросили — машини потужні, то щоб обов‘язково оформили належним чином і не дуже гасали містом. Що ж, прохання ввічливе і цілком резонне, спокуса витиснути газ і попетляти звивистими вуличками міста дуже велика. Розійшлися практично друзями – допомогли нам із зворотними квитками, взаємно побажали одне одному успіхів. Завжди приємно зустріти адекватних людей.
Один з перших форпостів – хвилин за двадцять доберемося до Морської піхоти
Зрештою, вирушаємо за призначенням, швидко проминаємо околиці міста і рушаємо у безкрайні степи — саме там на нас та автівки вже чекають бійці. З Яною та Сергієм не розлучаємося – «армійці» привезли на передову кількадесят радіоприймачів, будуть роздавати їх на позиціях. Тож і далі теж рушаємо разом.
Про морпіхів та передову, про скалічені війною села та про те, хто найбільше страждає від війни, ми розповімо у наступній, вже заключній частині. Залишайтеся на зв’язку – далі буде ще цікавіше! Читайте продовження і підтримуйте морпіхів у рамках проекту «Захисники Маріуполя». Лише разом ми можемо захистити країну!