Волонтери у Водяному. Один день з життя на передовій

Водяне. Найгарячіша точка на карті АТО, маленьке село під Маріуполем. Перше ж враження – село до болю нагадує Піски зразка 2014-го. Водяне практично переоране артилерією, але де-по-де ще снують місцеві жителі.

Десь звідти, з родючих колись полів та перелісків, тепер часто прилітає Смерть

Ночами село вимирає: над головами ширяють снаряди і кулі, у кого є підвал – ночує там. Дорогами села, поруч з бійцями морської піхоти, крокують волонтери «Народного проекту». Передати волонтерську допомогу, на власні очі побачити — як воно на фронті насправді, провідати старих знайомих.

Цей візит до Водяного для волонтерів уже не перший

Колись тут можна було ходити і дивуватися звичайним простим речам — ось тут плекали ошатний виноградник, на ці ворота звисали щедрі грона ягід. Тут кохалися на садовині — хоч землі й не дуже родючі, та добрий господар завжди вмів прогодувати родину. Тепер же око чіпляється хіба за шрами війни. Ось затишний колись будинок. Другий поверх зруйновано вщент, перший немічно повалився досередини – це результат прямого влучання 152-мм снаряду.

Ось таким проваллям обернувся для Донбасу прихід «руського міра»

Замість городини, у землі городу зяє вирва — глибоко, десь по коліно. Вже й проти власного бажання, одразу прораховуєш, куди війнуло смертоносне віяло уламків. Ось бетонний паркан — моноліт каменю страшно посічено залізом, дірки від копійчаної до такої, куди безперешкодно пролізе і кулак. Ось ще один 152-й. Коли око звикає до вирв, починаєш прораховувати, куди полетіло найбільше уламків.

Колись квітучі сади та городи перетворились на пустку та руйнування

Мирне колись Водяне тепер скалічене, тяжко пошматоване снарядами. Від невеликих ямок, видовбаних 82-мм мінометом, до цілих окопів, вибитих великокаліберною артилерією. Гірко на душі, коли бачиш побитий снарядом будинок. Горе тим, хто опинився там під час обстрілу…

Найбільше, звісно ж, шкода людей. Та будинкам теж дісталось нівроку

З двору на кроки визирає насторожений місцевий чоловік. Бачить морпіхів, привітно махає їм рукою — таки свої, а не якийсь заброда-ворог.
– Добрий вечір!
– А чи добрий? – Усміхається командир – Як тут справи? Що нового?
– Та ніби обіцяли електроенергію провести, – мало не радісно відповідає чоловік. – А то ж геть не жити. Сьогодні якісь ніби як електрики приїжджали, щось дивилися, сказали – зроблять!
– Ой хотілося б – зітхає командир – допомога якась треба?
– Та ні, наче все є. Ось тільки б світло провели…

Керівник «People’s Project» Максим Рябоконь та волонтер Олександр “Гонзіні” біля авто із допомогою.

До речі, мікроавтобус теж залишили морпіхам 

Село знеструмлене, десь поблизу розмірено сокоче генератор. Доходимо до межі села. Все, далі вже «зеленка». З одного боку наші морпіхи, десь зовсім поруч з ними – ворог. Ворожі позиції на відстані буквально кілометра – півтора. У мирному житті кілометр це велика відстань, ціла тисяча метрів. А тут, де всі дерева побиті кулями ворожих кулеметів, розумієш, наскільки близько ходить Смерть. Ми намагаємося якнайбільше розосередитись — адже група людей, що йдуть поруч, надзвичайно ласа ціль для кулеметника.

Волонтери Серж Марко та Олександр “Гонзіні” розвантажують спорядження.

Ще недавно лінія фронту різала Водяне практично навпіл: ні у наших, ні у ворога не було достатньо сил, аби повністю захопити село. За нетривалий час морпіхи добре постарались: нині ворога видавили за село, наші ж і самі укріпилися у «зеленці» за межами населеного пункту. І окопатися тут можна, та й на місцевих менше снарядів летить. Тепер «сірої зони» тут буквально немає, противники стоять один перед одним. На полі бою тут панують кулемети.

Чого не знищить жоден ворог, так це суворої краси Донбасу. Захід сонця над степами Маріуполя

Добралися до позицій, розвантажуємо привезене. Добре відзняти момент передачі практично не вдалося: схоже, ворог довідався про візит волонтерів, та відкрив по позиціям потужний вогонь. Кулі та міни свистять навколо, близька Смерть шукає собі поживи. Розвантажуватись довелось досить спішно, вже серед темної ночі, просто серед поля.

Ось і передача: розвантажуватись довелось просто під обстрілом

Та головне, привезли все, що хотіли — передали військовим кілька тепловізорів, хороших біноклів, кілька нових генераторів, також передали близько сотні комплектів термобілизни, ще деяку амуніцію та харчі. Крім того, залишили і мікроавтобус — Фольксваген, яким і привезли все спорядження. Морпіхи тішаться, мов діти — оптика, машина та й решта передачі тут і справді дуже доречні. Радощі радощами, та кулеметні черги свистять уже над самою головою. Подалі від гріха: добро розвантажили, пора вже й назад.

Щойно Водяне лишається позаду, ми спиняємось просто на дорозі і виходимо із машини. Майже повна тиша — якби не глухі вибухи снарядів десь у далечині. Всього за кілька кілометрів темряву ріжуть вогні. Це Східний — мікрорайон, околиця Маріуполя. Ми чітко бачимо багатоповерхівки із сяючими вікнами, настільки невелика відстань. Там живуть мирні люди, живуть, прислухаючись до нічної канонади. Вони там із сім’ями, з дітьми, дружинами і чоловіками, батьками та домашніми улюбленцями, в своїх теплих квартирах, у мирі і злагоді. Вони в затишку своїх будинків, а ми зовсім поруч, менше години пішки, на межі пекла, Смерті та «рускаго міра», стоїмо серед поля в касках і громіздких бронежилетах.

А за спиною лиховісно гуркоче її величність Війна.

Яку ми за будь-яку ціну не пустимо до Маріуполя.

На жаль, не всі ми розуміємо, що на найгарячішому напрямку під Маріуполем, між війною та миром, між тихим затишком осель та смертельним посвистом куль, стоїть лише тонесенький прошарок морпіхів. Лише вони, ціною власного життя, стримують окупанта від подальшої агресії. І ми з вами можемо – ні, ми просто мусимо зробити все, аби полегшити їхню нелегку справу. Лише ваші пожертви у рамках проекту «Захисники Маріуполя» дають нам можливість купувати найнеобхідніше для морпіхів – техніку, спорядження та амуніцію. Не вагайтеся, допомагайте – лише спільними силами ми можемо укріпити оборону нашої батьківщини.